Ті, що не мають коріння

Прокинулась я повільно, спокійно, тихо; у вікно наді мною проникало сонячне світло, і я лише поступово усвідомила, що в моїй кімнаті Дракон.

Він сидів біля вікна у маленькому робочому кріслі та зло на мене дивився. Я сіла, потерла собі очі й подивилась у відповідь так само зло. Він показав малесеньку книжечку, яку тримав у руці.

— Чому ти обрала це? — запитав він.

— Там була купа нотаток! — сказала я. — Я подумала, що вона має бути важливою.

— Вона не важлива, — відповів він, хоча я йому не повірила, попри те, яким розлюченим через це він видавався. — Вона ні до чого не придатна — вона була непридатною всі п’ятсот років від моменту її написання, і за століття вивчення вона так і лишилася ні до чого не придатною.

— Ну, вона не була ні до чого не придатною сьогодні, — промовила я, склавши руки на грудях.

— Звідки ти знала, скільки розмарину використати? — запитав він. — Скільки лимона?

— Ви записували всілякі цифри в тих таблицях! — сказала я. — Я подумала, що це не бозна-як важливо.

— У таблицях ідеться про невдачі, недолуга ти дурепо! — закричав він. — Жодні з них не мали бодай якогось ефекту — у жодному співвідношенні, у жодній суміші, з будь-яким замовлянням. Що ти зробила?

Я витріщилася на нього.

— Я використала достатньо, щоб забезпечити гарний запах, і змочила їх, аби посилити його. А ще скористалася наспівом на сторінці.

— Там немає жодного замовляння! — сказав він. — Два звичайнісіньких склади, без жодної сили…

— Коли я поспівала його достатньо довго, воно спричинило потік чарів, — розповіла я. — Я співала його на мотив «Многая літа», — додала я. Він іще більше почервонів і розлютився.

Наступну годину він розпитував мене в найменших подробицях, як я скористалася заклинанням, засмучуючись дедалі більше: я майже не могла відповісти його запитання. Його цікавили конкретні склади та повторення, він хотів знати, наскільки близько я перебувала від його руки, його цікавила кількість гілочок розмарину та кількість шкірок. Я доклала всіх зусиль до того, щоб розповісти йому, та при цьому почувалася так, ніби все це неправильно, і врешті-решт я бовкнула, доки він роздратовано писав на своїх аркушах:

— Але це все не має жодного значення, — він підняв голову, тужливо подивившись на мене, та я сказала, не до ладу, зате впевнено: — Це просто… спосіб діяти. Не існує лише одного способу діяти, — я махнула рукою на його нотатки. — Ви намагаєтеся знайти дорогу там, де її немає. Це все одно що… це — збирання в лісах, — різко сказала я. — Потрібно торувати собі шлях крізь зарості та дерева, і він щоразу інший.

Я переможно закінчила, вдоволена тим, що знайшла пояснення, яке так задовольняло своєю чіткістю. Він лише кинув перо й роздратовано відкинувся у крісло.

— Це маячня, — майже жалісно сказав він, а тоді з явним розпачем опустив очі на власну руку: ніби йому було б легше, якби зараза повернулась, але йому не довелося розглядати можливості своєї неправоти.