Пульсари

— А суть його роботи вам відома?

— Він пірнув у нове русло, в тих водах ще немає наших плавців. Та й не доскіпувався я, — пояснював Безверхий. — Не такі ми з ним друзі і непросто збагнути його відкриття: він усе в багатоярусні формули одягнув, без обчислювальної машини там не обійтися. Справжня таємниця.

Олег Іванович щиро хотів би повірити в Тихонове переродження, але дотеперішнє його уявлення про цю людину навертало на сумніви. Як керівник, він прагнув об’єктивності, як учений, мав би радіти успіхові молодшого колеги, — а от же не вірив і не радів. І хто може змусити змінити думку про якусь особу? Нова її посада? Циркуляр? «Та хай вознесеться мій Тиша хоч на сьоме небо, — думав Олег Іванович, — а я таки знаю, що під кожною злотинкою в нього підлотника. А може, в такій зневірі і є моя заскорузлість? Зужитість гуманістичних поривань, немов авітаміноз?»

— Добра мені таємниця! Там, — рука Швидкого показала на стелю, — знають та хвалять, а тут, — рука описала коло, — і вода не сколихнеться. За що ж він у вас зарплату одержує?

— За міжнародне визнання! — не розгубився Безверхий.

— А домашнє визнання що — пережитком стало? От народ! Не дадуть-таки спокійно віку дожити. — Олег Іванович пригадав, як уже пробував перевірити Тихонові експерименти, довелося тоді протигаз надівати. — Ану вас усіх до дідька, — махнув він рукою, мов надщербленою шаблею. В грудях знову щось кольнуло. В очах потемніло. Безверхий викликав «медичну допомогу».

До лікарні Олега Івановича супроводжувала Марія. Побачивши, що машина в’їжджає у двір тієї самої клініки, де колись уже лежав учитель, і знаючи її господарів, бо кілька разів провідувала тоді Швидкого, Марія запанікувала:

— А не можна до іншої лікарні? У хворого, знаєте, біологічна несумісність із цим закладом.

— Що за ґвалт? — незворушно відповіла лікарка. — Сьогодні чергує саме ця лікарня. Та й радіти треба, що ваш хворий до хірурга Пильнюка на стіл ляже. Вам просто пощастило…

Звідки їй було знати, що у Пильнюка є син фізик, якого оцей знепритомнілий хворий невдало вчив розуму, накликавши на себе гнів батька. Воістину — не плюй у колодязь!

Машина тим часом зупинилася. Ноші з блідим, наче мрець, хворим зникли за дверима.

Марія кинулася до телефонної будки. Вона не розмірковувала, де шукати постійного залицяльника-невдаху, — одразу набрала домашній номер Тихона.

— Добридень. Це я. Вітаю з виходом на міжнародну орбіту.

— О, Марія? По телефону я ще не чув твого голосу… Не все ж мені дідуганам пилюку на приладах витирати, — весело відгукнулася трубка.

— Вітаю, — повторила Марія. — Ніхто й не сумнівався у ваших здібностях. Просто не щастило вам. Та ще й робота у деканаті з такими неслухняними, як я, сили мотала…

На якусь мить запала мовчанка — певно, абонент зважував, вірити чи не вірити вухам своїм. Нарешті почулося:

— Знаєш, ти оце перша мені отаке кажеш. Наші взагалі мене ігнорують, думають, що я не помічаю. Може, зустрінемося? По келиху «Игристого» з морозивом…