Пітьма вогнища не розпалює
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Язык: украинский
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Пітьма вогнища не розпалює». Краткое содержание книги:
Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культура, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футурологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.
Вічно запалюється Вогонь Світоносця, і вічно він гаситься чорними руками, вітрами злоби. Цей феномен Падіння Люцифера треба розгадати, бо інакше — як йому воскреснути з мороку? А якщо Світоносець не воскресне, то хто ж нестиме Світло ?
— Глянь, Марічко, у небо, що ти бачиш там?
— Зірки, Ойра-хане.
— Зірки вгорі, зірки внизу — у водах. Де ж правдиві?
— Хі-хі! Який смішний. Вгорі правдиві...
— Чому вгорі?
— Бо ось я зійду вниз, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо... відбиті, віддзеркалені...
— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справжніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і добро, правда. Коли людина гарна, добра, щира, то вона всюди добра, мудра: у в’язниці, в голоді, в холоді, на краю смерті. А якщо прикидається «доброю», то... поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати... і добро з неї злітає, мов павутина.
— А хіба можна прикинутися добрим?
— Ще й як! Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям до їхніх! Мої ілюзії не шкодять нікому, а ілюзія правди — страшне лихо...
— Як це можливо, Ойра-хане, щоб зло прикидалося добрим? Тоді ж воно вже не зло!
— Зло вельми хитре, Марічко. Воно подібне до багатоніжки з сотнями щупалець. Кожне щупальце щось означає: нікчемність, зраду, грубість, ницість, лінощі, насилля, ненависть і багато-багато інших мізерій. Поміж них є одне щупальце — обман. То — найстрашніше щупальце, бо воно має чаклунську здатність підробляти все на світі.
— І добро теж?
— І добро. Тільки це добро не справжнє. Так ніби злий артист надіває машкару доброго чоловіка.
— Як страшно. Він же може піддурити багатьох людей!
— Не навіки, не надовго, Марічко. Бо як погане дерево не дає доброго плоду, так і підроблене добро лишає за собою сліди свого батька — обману. В тому його поразка.
— Ти все це збагнув у нашому світі, Ойра-хане?
— Тут, дівчинко...
— А у вас такого нема?
— У нашім краю я такого не знав.
— Ти обіцяв мені оповісти про свої мандри. Я хочу послухати твою зоряну казку...
— Гаразд. Слухай, Марічко. Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знатимеш більше, як розум твій розквітне в повну силу. Про свій край нині промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже згадував, що потягли мене у мандри голоси далекого страждання і плачу... жадоба віддати власну повноту щастя й радості невтішним дітям загублених світів. І я рушив у путь...
— Як, Ойра-хане? На чому, чим?
— На кораблі, що може пливти в зоряному океані, ми вміємо їх творити.
— Я б хотіла політати поміж зорями. У сні я літала біля сонечка, біля місяця...
— Бо ти готова до польоту, дівчинко. Твоє серце дозріває...
— Ти мене коли-небудь візьмеш із собою?
— Можливо, візьму. Проте зажди... я оповім далі. Я летів від зірки до зірки, від планети до планети, шукав краю, звідки долинає плач дітей, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні, жадані. Біля однієї зеленої зірки я знайшов гарний живий світ — затишний і милий...
— Хто там жив?
— Червоні маки.
— Лише квіти?
— Так я гадав спочатку. Сходило на обрії ніжно-смарагдове сонце, з теплого ґрунту пробивалися синьо-зелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурову, з дивним п’янким запахом, якусь тривожну...
— Тривожну? Чим?
— Вона звучала загадковою мелодією, Марічко. Від неї линула ледь чутна пісня.