«Машерують добровольці...»
- Автор: Колісник Роман
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Арій
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - ««Машерують добровольці...»». Краткое содержание книги:
Моя чота знову в поході, під вечір зупиняємося й приготовляємося на нічліг. Як звірі, підшукуємо відповідне місце, ламаємо соснове галуззя на «ложе», запалюємо кілька вогнів, довкола котрих по двох, спершись плечі в плечі, накриваємося коцами і дрімаємо.
Вздовж хребта гори палають вогні. Як колись за татарського лихоліття вогнями попереджали народ, що насувається дика орда, так ми тепер «попереджаємо» партизанів: «Іду на ви!?» Курцбах тепер дістав нове завдання: піти на Белу Печ, гору, де наші вояки потерпіли поразку й були вбиті й поранені від партизанського вогню. Пішли ми снігами на ту гору.
Коли ми дійшли, було під вечір. Заквартирували в порожній колибі, а командир вислав мене з чотою розвідати, подивитися, чи щось ми побачимо на горі, чи ще є там партизани. Я йду з вояками, сніг під ногами чистий, білий-білий — нічим не поплямлений. Тут і там видно сліди звірів, але людських слідів, крім наших, які залишаємо за собою, нема. Я побачив широку поляну, а на ній велику колибу.
Я розділив чоту й одну групу післав на розвідку позаду колиби. Група безшумно зникла в лісі. Ми засілися поза деревами й обсервуємо хату. Група пішла лісом на другий бік поляни. Нічого незвичайного не запримічуємо. Підкрадаємося ближче. Тихо… тут порозкидана змерзла картопля, порожні гільзи. Входимо всередину. Порожньо. Йдемо ще дещо в глибину лісу й вертаємося на місце, де мали зустрітися з нашою другою групою, але їх ніде не видно. Я був затурбований, однак треба поспішати до місця постою.
Коли ми повернулися і я здав звіт Курцбахові, він мене насварив: чому я в такій ситуації розділив чоту на дві групи, і каже далі:
— Ваша друга група прийшла скоріше. Вона не знала «паролі» (клички) й тому вартовий вистрілив та вбив одного вояка. Що ж тепер? Я збентежився, кров сплила з мого лиця.
— Сідайте, — сказав Курцбах лагідніше, частуючи мене цигаркою. — Справа не така трагічна. Вартовий вистрілив, але нікого не вбив, ані не поранив. Хай це буде наука на майбутнє.
Згодом ми довідалися, що командира куреня, який спанікував, гавптштурмфюрера Зальцінґера, «звільнено» з його посту й назначено на офіцера для особливих доручень. («Без доручень» — насміхалися). Для нього це був тяжкий удар.
Ще під час цих дій до нашої сотні приділили одну чоту з Волинського легіону. Це були «партизани» з Волині, які якимось чином прибули до дивізії. На поляні їх «привітав» командир батальйону Курцбах. Вони були одягнені в різні уніформи: деякі у цивільних райтузах і чоботях, деякі у військових мундирах; мали вони різне озброєння. Було видно, що Курцбах дивився на це «військо» з не дуже великим захопленням, не міг втриматися від саркастичного повторювання: «командир» «командир», коли почув, що вони називають своїх підстаршин командирами. (У німецькій армії командирами називали тільки тих, що командували куренями або більшими військовими частинами). Але ми з ними відразу заприятелювали, для нас вони були наші вояки, хоч не мали повного німецького озброєння і обмундирування. Цікаві були їхні розповіді про Волинь, про їхні дії. Все це було далеке і хвилююче. Завжди згадували свого поручника Ворона, якого німці взяли з дивізії як закладника і розстріляли, бо вояки легіону спочатку прибули до дивізії, а згодом не хотіли включитися до неї, коли побачили, що це з'єднання з німецьким командним складом. Частина легіону навіть перейшла в ліс з наміром повернутися в Україну.
Дещо докладніше про леґіон довідався я після війни) Леґіон, відомий теж п. н. «Український леґіон самооборони», постав як партизанський загін в березні 1943 року на Крем'янеччині, на Волині, з завданням охороняти українське населення перед німцями та польськими й совєтськими партизанами. Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полк. А. Мельника. Коли в червні 1943 року прийшло до сутичок з партизанами ОУН під проводом Ст. Бандери, леґіон прийняв пропозицію німців перейти під їхнє командування. У липні 1944 року леґіон перейшов на польську територію, а в лютому перевезено його поїздом до Словенії, щоб включити до української дивізії. Однак велика частина вояків подалася в ліси, щоб за допомогою югославських партизанів-четніків повернутися в Україну. Але четніки, замість помагати, зголосили командуванню дивізії, де легіонери знаходяться. Врешті, після переговорів та вияснень, вони погодилися на включення до дивізії. Німецьке командування пообіцяло нікого не карати, проте політичного провідника легіону, хорунжого Романа Кивелюка — «Ворона», який їхав до штабу дивізії, вбили, мовляв, він утікав. Леґіон нараховував приблизно 600 людей і складався з чотирьох сотень.