Майстер і Маргарита

Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.

— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.

Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:

— Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..

Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.

— Бандити! — прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.

Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.

— Таки ув’язнили, — сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: — Ну й гаразд… самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат… Пілат… — і на цьому склепив очі.

— Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, — порядкував лікар, накладаючи окуляри.

Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.

— Лікарю, — пошепки спитав приголомшений Рюхін, — то він і справді хворий?

— О так, — відповів лікар.

— А що ж це таке з ним? — несміливо запитав Рюхін.

Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:

— Рухове і мовне збудження… маячня та інтерпретації… випадок, напевно, складний… Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм…

Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:

— А що це він усе про якогось консультанта говорить?

— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація…

За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер злости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.

Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.