Бухтик з тихого затону
- Автор: Руткивський Владимир
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Бухтик з тихого затону». Краткое содержание книги:
Тут ви прочитаєте про життя хлоп'ят у лісовому санаторії, про те, як хлопчик Сергійко придумав казку для хворої дівчинки. І так сталося, що вигадані Сергійком жителі лісу та затону стали просто необхідними в житті дітей, допомогли їм здружитися. А зерно добра, закладене в цій історії допомогло одужуванню дівчинки.
— Йди-но сюди! А це що?
За кущем лежав козуб Вiтька. Вiн був з горою наповнений вiдбiрними грибами.
— Так я ж його… — почав Вiтько. Вiн хотiв було поклястися, що козуб цей кинув далеко звiдсiля, коли чимдуж тiкав вiд вовка. I що козуб тодi був майже порожнiй.
Проте не сказав нiчого. Вiн лише дивився на гриби i думав про те, що йому, певно, приснився якийсь дивовижний сон…
Свято Повного Мiсяця
Спали птахи в лiсi. Спали звiрi i риби.
Потонув у срiблястому мороцi i лiсовий санаторiй. Свiтилося лише одне вiкно — у комiрчинi нiчного сторожа. Сторож любив спати при свiтлi.
Зненацька одне з темних вiкон вiдчинилося. З нього обережно вилiз хлопчик. Якусь хвилину вiн постояв пiд вiкном, прислухаючись до нiчних шурхотiв. Затим, скрадаючись за кущами, аби нiхто з дорослих його не побачив, рушив до затону. Вiрнiше, до тiєї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Мiсяця.
Пiд вечiр вони сидiли на лавцi i Оля вмовляла Сергiйка нiкуди не йти.
— А як же розпорядок дня? — казала вона. — А раптом хтось дiзнається?
— Так я ж ненадовго, — вiдказував Сергiйко. — Тiльки туди й назад. I нiхто мене не побачить. Я ж обережно. А потiм тобi про все розповiм.
Оля помовчала.
— Менi теж так хочеться подивитися на те свято, так хочеться! — призналася вона. — Проте я нiзащо не зможу пiти туди серед ночi. Я просто помру вiд страху. — I Оля поглянула на Сергiйка очима, в котрих i справдi причаївся переляк. — А ти не боїшся?
Правду кажучи, Сергiйковi було трохи не по собi. Проте несподiвано для самого себе вiн сказав:
— Та чого там боятися? Дорогу я знаю. Менi її показував Бухтик. А все iнше — подумаєш!
Оля поглянула на нього з великою повагою.
— Ти дуже смiлива людина, Сергiйку, — сказала вона. — Ти найхоробрiша людина в усьому свiтi!
I зрозумiло, що пiсля таких слiв Сергiйко згоден був помандрувати на Пiвнiчний полюс, а не те що на якусь там галявину, де всього-на-всього збираються танцювати маленькi русалки. О, пiсля таких слiв вiн, не вагаючись, кинувся б навiть у клiтку з тигром! Звiсно, коли б той був хоч трохи приручений…
I як Оля потiм не умовляла його нiкуди не йти, Сергiйко зробив по-своєму.
Мiж рiдкими хмарами повiльно пропливало жовте мiсячне кружало. Час вiд часу пiд ногами лунко, немов пострiли, потрiскувало сухе галуззя.
Шкода, що сьогоднi немає поруч Бухтика. З ним би було куди спокiйнiше. Проте Бухтик сказав, що вiн не має права супроводжувати Сергiйка. На свято Повного Мiсяця приходять лише тi, кого запрошують русалки. А тим з водяникiв, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання.
— Так що треба тобi йти самому, — сказав Бухтик.
Сергiйко зупинився бiля кущiв, за якими починалася галявина. Трохи далi, праворуч, мерехтiла срiбляста поверхня лiсової заплави. У водi чiтко вiдбивався мiсяць, кучерявi хмари i ледь помiтнi блискiтки далеких зiрок. Iнколи скрикувала сонна птаха. Вiд того крику здригалися заростi верболозу i по заплавi пробiгали дрiбнi брижi.
Сергiйко навiть не помiтив, коли саме з води вийшли двi постатi в бiлому. Одна була трохи вищою, iнша — зовсiм маленька, менша, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергiйко здогадався, що це були Омаша i Чара. Русалки плавно пройшли на середину галявини i спинилися.
Навколо все завмерло, зацiпенiло. Навiть легкий опiвнiчний вiтерець — i той кудись згинув.
Сестри повiльно, немов бiлi крила, здiйняли руки i розпочали свiй танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, i навiть трава не хвилювалася вiд їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю i знову сповiльнено, наче увi снi, здiймалися вгору.
Легко вела свiй танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергiйковi здавалося, нiби вона зовсiм не торкається землi. Такий танок i справдi можна бачити лише в чарiвному снi.
Скiльки сестри танцювали, Сергiйко не мiг сказати. Може, з кiлька хвилин, а може, й цiлу годину… Опам'ятався вiн лише тодi, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала вiддалятися у бiк верболозу, за котрим починалися справжнi болота. I Сергiйко, немов зачарований якоюсь невiдомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому, упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До того ж йому здавалося, нiби вiн ще й досi перебуває в свiтлому i радiсному снi. Варто йому лише вiдштовхнутися — i вiн попливе над землею так же легко й окрилено, як це тiльки-но вдавалося русалкам.
Раптом вiн вiдчув, що летить в якусь порожнечу, i ледве встиг вчепитися в жорсткий, миршавий кущик.
I в ту ж мить навколо все змiнилося, мов за помахом чарiвної палички. Омаша хутко повернулася до нього. її очi спалахнули лютою зненавистю. Пролунав зловтiшний смiх, — i русалка розчинилася в срiблястому мороцi. I, як тiльки вона щезла, десь неподалiк несамовито заквакала жаба.