Слід веде до моря

Та незабаром Галинку забрали додому, і Юрко час гайнував тим, що читав, грав у шахи, дивився телевізор…

Одного разу його відвідав капітан Федорченко. Вгостив цукерками, розпитав про здоров'я. Та Юрка цікавило інше.

— Знайшли? — спитав він.

— Що знайшли? — не зрозумів капітан.

— Стася Дзвонаря.

— Ні, як у воду впав.

— А скарб?

— І скарб не знайшли… Бачиш, Юрку, скарб знайти важче, ніж Дзвонаря. Я буду відвертий з тобою, бо знаю, що ти держатимеш язик за зубами… Дзвонаря ми, коли б захотіли, швидко б заарештували. Та вся справа в тому, що він напевне не захоче розповісти, де подів скарб. Адже ж не носить його з собою. Скаже, що не знає, — і що ти з нього візьмеш? Тож треба виждати, поки він сам прийде за ним… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Але ти не хвилюйся — знайдемо!.. І скарб і Дзвонаря! І не думай про це — поправляйся! Ти у нас — молодець!..

Нарешті, настав день, якого так ждав Юрко. До палати вбігли збуджені Марта й Сергій. В руках — квіти, очі блищать.

— Юрку, збирайся! — вигукнув Сергій. — Додому!

— Та ну! Не може бути! — Юрко не повірив своєму щастю.

У дверях показалася усміхнена мати.

— Так, синку, — підтвердила вона. — Виписали тебе… Здоровий! Досить лежати… Бо я вже за тобою так скучила, герою мій дорогий!

Збори були недовгі. Юрко без жалю скинув з себе смугастий лікарняний одяг — одягнув своє звичне вбрання. І враз — ніби відчув себе дужчим, здоровшим. І оте остогидле слово «хворий», яким його звали цілий місяць, відстало від нього, як тільки переступив поріг палати.

— Ура! Додому!

На вулиці на них чекало таксі.

Коли всі розмістилися в машині — мати попереду, біля шофера, а Сергій і Марта обабіч Юрка, — «Волга» плавно рушила з місця. У центрі міста, замість того, щоб повернути на острів, до Сергія, вона помчала по шосе прямо до нового мікрорайону, що виріс на лузі, поблизу Дніпровського моря.

— Куди ми? — спитав Юрко.

— Ах, ти нічого… — почав був Сергій, але одержав штурхана від Марти і враз замовк, ніби вдавився кислицею.

— Що — нічого? — перепитав Юрко.

Та Сергій мовчав, мов німий. Мати усміхалася, але теж мовчала. Не промовила жодного слова і Марта, хоча по всьому було видно, що їй не легко було зберігати таємницю.

Тим часом машина спустилася з гори і пірнула в широку вулицю, вздовж якої вишикувалися нові красиві будинки. Вдалині виднілося море.

— Куди ж ми їдемо? — ще більше здивувався Юрко. — Хіба не додому?

— Зараз побачиш, Юрчику, — відповіла мати. — Май трошки терпіння!

«Волга» проминула майже все містечко і зупинилася перед п'ятиповерховим будинком, що стояв над самим берегом Дніпровського моря.

Юрко пам'ятав, що іще торік тут був пустир, порослий бур'янами та дрібним верболозом. А тепер…

Мати заплатила шоферові, і вони попростували до того нового будинку. Нещодавно, видно, пройшов дощ, бо доріжки блищали, як вимиті, а в газонах, де ще не встигла прорости жодна травинка, парував навезений зі степу масний чорнозем…