Зрада [Измена. ZRA DA made in Ukraine]

Де світлий гріх, де чорне каяття…

- Це вірші…

- Так, його…

- Ось тобі набережна…

- Дякую, тату… Доїдемо до колишнього причалу номер сім, а потім - до Житнього, і - по Глибочицькій додому.

- Гаразд, доню. Як скажеш.

Дмитро злегка натис сирену, коли вони проїхали повз ТУ відреставровану кам’яницю, і тоді Вікторія сказала:

- Як ти думаєш, тату, бабуся Марія могла вбити твого батька? А може, вона щось зіпсувала в його мотоциклі? Ти так не думаєш?

- Я так не думаю, Віко, - різко відповів Дмитро. Знову вона про це! Навіщо це тут і зараз?

- А ти знаєш, тату, діда Івана вбила я… Не те що вбила, але я зробила, щоб воно так вийшло. Коли ми в’їхали в ту хату, ще не було закінчено ремонт і не були приварені ґратки на одному з балконів. Мама замикала на ключ ту кімнату. А я, можна сказати, навмисне одного дня залишила її незамк неною. Дід погано орієнтувався в новому домі…

Довго їхали мовчки. Нарешті Дмитро заговорив:

- А мама знала?

- Ні! Вона б цього не зрозуміла. Хоч він «ненормативив» її мало не щодня.

- Не знаю, чи простить тобі Бог, а я… не беруся судити тебе, доню.

Далі вони їхали мовчки вздовж трамвайної колії. Глибо чиця також була яскраво освітлена, а з обох боків темніли прадавні Щекавиця й Хоривиця. Потім старовинні київські гори лишилися позаду, з обох боків спливли старі сонні фаб рики. А потім стара «Лада» кольору березневої ночі знову виїхала на вулицю Артема і повернула ліворуч, до Львівської площі.