Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

У мене вистачає розуму змайструвати собі снігоступи з гілок. І все одно йти по снігу важко: з кожним кроком я провалююся по щиколотку.

За якийсь час стає зрозуміло, що вовки напали на мій слід. Щоразу вони виють усе ближче. Я майже біжу, іноді провалюючись по коліно, піднімаюсь — і знову біжу.

Посеред голого простору росте самотня сосна. Добігши до неї, я обертаюся й бачу, як по білому схилу летять, ледь торкаючись лапами снігу, сірі тіні.

Закинувши барабан на спину, лізу вгору по стовбуру. Добираюсь до першої гілки, товстої й вузлуватої. Гілка гойдається. Летить на землю сніг, глухо бухає, пробиваючи дірки в кучугурах.

За три хвилини вовки вже піді мною. Дивляться вгору. Не шкірять зубів, не гарчать (а я й не знаю, чи мають вони гарчати, побачивши, що здобич вислизнула? Може, вовки взагалі не гарчать?). Не блискають очима, як у старих-старих дитячих казках. Їх троє, і вони дуже, дуже великі.

Один задирає морду і виє. Від цього звуку стигне кров: хочеться розтиснути пальці й покірним мішком звалитися з дерева.

Я тримаюся.

Звідкись ізнизу долинає виття у відповідь. Несподівано низьке — не звіриний звук, а радше механічний. Я раптом згадую про Завод. Чи далеко він звідси? І з якого боку?

Двоє вовків залишаються під деревом — пильнувати мене. Третій зникає.

Мороз знову проймає до кісток. Я зручніше перехоплюю барабан — і розумію, що не пам’ятаю ритму. Не знаю, чи зможу зігрітися ще раз. Вовки мовчки стоять унизу — я чомусь певна, що вони чекають. Що вовк-по-сланець повернеться. І в цьому немає нічого доброго.

Я починаю вистукувати ритм. Це не спроба зігрітись. Це погроза — тим, хто вважає мене за здобич. Барабан звучить уривчасто й люто. Вовки настовбурчують шерсть на карку, показують ікла; помітивши, що мій ритм досягає мети, граю ще жорсткіше, ще наступальніше. На мить з’являється надія: вони злякаються, відступлять, підуть…

І в цей момент третій вовк повертається. Я бачу його крізь гілки. Він біжить, опустивши морду, а поряд із ним…

Барабан падає й повисає на ланцюгу. Пальці мої вростають у стовбур.

Поруч із вовком-посланцем іде істота, яка лише віддалено нагадує вовка. Вовча шерсть, вовча постава, вовчий хвіст і дуже велика, непропорційно велика голова. Він іде неквапно, важко ступаючи, і я не можу відвести очей від його сірої, довгастої, страхітливої морди.

Він зупиняється під деревом — просто піді мною. І підводить очі.

У нього зовсім людський погляд. І водночас нелюдський. Я не знаю, як це пояснити. Чекаю, що він заговорить, та він мовчить. Він все-таки вовк.

Так минає хвилина.

Тоді Головань повертає морду і дивиться на вовків. Вони зникають миттєво. Були — і нема. Лише місяць освітлює вовчі сліди на снігу.

Отже, Головань займеться мною сам?!

Він важко, всім тілом, повертається. І йде геть — так, щоб я його бачила. За двадцять кроків від дерева зупиняється, знову повертає голову й дивиться на мене через плече.