Заплотний лицар

— Якщо ваша милість мають кращу відповідь, я б радо її вислухав.

Маекар спохмурнів.

— Може, богам смакують жорстокі жарти. А може, богів зовсім немає. Може, все в світі — суцільне безглуздя. Я б запитав Верховного Септона, та минулого разу він мені сказав, що люди неспроможні зрозуміти вчинки богів. Мабуть, йому треба частіше ночувати під деревами.

Принц скривився.

— Мій найменший син, здається, прихилився до вас душею, пане лицарю. Йому вже час стати зброєносцем, але він не бажає служити нікому, окрім вас. Як ви мали помітити, він хлопець твердолобий. Чи візьмете ви його до себе?

— Я?! — Дунк відкрив рота, закрив і знову відкрив. — Яйк… тобто Аегон… він хороший хлопець, але ж, ваша милість… я знаю, яка це для мене честь, та я ж… я ж тільки заплотний лицар.

— Цьому можна зарадити, — відповів Маекар. — Аегон повернеться до мого замку Переліток. Там знайдеться місце і для вас, якщо погодитеся. Як одного з лицарів моєї дружини. Ви присягнете мені вірною службою, а Аегон стане вам зброєносцем. Ви навчатимете його, а мій майстер-мечник закінчуватиме ваше власне навчання лицарської науки.

Принц кинув на нього проникливий погляд.

— Поза сумнівом, ваш пан Арлан зробив усе, що міг. Та вам іще є чого повчитися.

— Я знаю, мосьпане.

Дунк роззирнувся навколо. На зелену траву і очерет, на високий в’яз, на рясиці, що бігли ставком під західним сонцем. Ще одна бабка літала над водою. А може, це була та сама. «То що ти обираєш, Дунку?», запитав він себе. «Літати з бабками чи з драконами?» Ще кілька днів тому він не вагався б із відповіддю. Йому дарували здійснення мрії, а він плекав страхи й сумніви.

— Якраз перед тим, як принц Баелор помер, я присягнув йому на вірність.

— Досить зухвало з вашого боку, — зазначив Маекар. — І що ж він відповів?

— Що державі потрібні добрі воїни.

— Цілком згоден. То й що?

— Я візьму вашого сина за зброєносця, ваша милосте, але не в Перелітку, а деінде. Принаймні на рік-другий. Гадаю, він уже досить бачив тих замків. Малий служитиме при мені тільки в тому разі, якщо розділить зі мною дорогу.

Дунк вказав на старого Каштана.

— Їздитиме на моїх конях, носитиме мою стару свитку, гостритиме мого меча і відтиратиме кольчугу від іржі. Ми спатимемо в заїздах і стайнях, час від часу — в обійсті якогось лицаря чи дрібного господаря, а коли трапиться нагода, то й під деревами.

Принц Маекар кинув на нього зачудований погляд.

— Ти на божому суді, бува, головою не вдарився, чоловіче? Аегон — принц королівського роду. Кров дракона. Принцам не личить спати у канаві та жувати тверду солонину.

Але тут принц помітив, що Дунк вагається.

— Ти щось мені не домовляєш? Кажи, не бійся, пане лицарю.

— Б’юся об заклад, що Даерон ніколи не спав у канаві, — тихо мовив Дунк, — а те м’ясо, яке їв Аеріон, завжди було відмінно засмажене.