Прекрасний новий світ
- Автор: Гакслі Олдос
- Язык: украинский
- Переводчик: Сергій Маренко
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Прекрасний новий світ». Краткое содержание книги:
Як і колись, хлопці все ще співали ту мерзотну пісню про Лінду. Іноді сміялися також і з того, що він був такий обірваний. Одяг Лінда не вміла латати. В Іншому Місці, пояснювала вона, люди викидають старий одяг і купують собі новий. “Обірванець! Ганчірник!” — дражнили його хлопці. “Зате я вмію читати, — втішав він себе, — а вони ні. Вони навіть не знають, що таке читання”.
Чим більше хлопці дражнилися й співали глузливих пісеньок, тим наполегливіше він читав. Незабаром прочитав усі слова з неї. Навіть найдовші. Але що вони означають? Питав Лінду, але навіть коли їй вдавалося відповісти, ті її відповіді мало що прояснювали. Та частіше вона відповідей взагалі не знала. “Що таке хімікати?” — запитував він. “О, це солі магнезії або алкоголь, яким пригнічують ріст дельт і епсилонів, або кальцій для кісток і всякі інші речовини”. — “А як роблять хімікати? Звідки вони беруться?” — “Цього не знаю. Вони у флаконах. Коли флакон порожніє, нам надсилають новий із хімічного складу, їх виробляють, мабуть, там. А може, одержують із фабрики. Я точно не знаю. Я ніколи не вчила хімії. Я завжди працювала з ембріонами”. І так з усім, про що не запитай. Лінда, здавалося, нічого не знала. Старі люди в селищі відповідають набагато впевненіше: “Сім’я людини й усіх створінь, сім’я сонця, землі і неба було створено Авонавілоном з Туману Зростання. Світ має чотири матки, в найнижчу він заклав сім’я. І поступово сім’я почало рости…”
Одного дня (Джон пізніше підрахував, що це було незабаром після того, як йому сповнилося дванадцять років) він прийшов додому і знайшов книгу, якої ніколи до того не бачив. Вона лежала на підлозі у спальні. Це була груба книга і виглядала дуже старою. Її палітурки були об’їдені мишами, деякі сторінки вирвані й зім’яті. Він підняв її, оглянув. Книга називалася “Повне видання творів Вільяма Шекспіра”. Лінда лежала в ліжку й потроху ковтала той відворотний смердючий мескаль. “Це Попе приніс для тебе, — сказала вона грубим захриплим голосом. — Вона валялася в одній із скринь у Антилоп-Ківі. Кажуть, вона пролежала там сотні років. І, мабуть, це правда, бо почитала я трохи, а там повно нісенітниць. Не цивілізована. Але для вправлянь у читанні пригодиться”. Вона проковтнула останню краплину мескалю, поставила чашку на підлогу біля ліжка, перевернулася на бік, раз чи двічі гикнула й заснула. Навмання він відкрив книжку.
Дивні слова залунали в його голові, загриміли, як грім, що має людський голос, як барабани на літніх танцях, як чоловічий хор з обжинковою піснею, гарною до сліз, як заклинання старого Мітсими, вимовлені над молитовними пір’їнами, вирізьбленими палицями, костяними й кам’яними фігурками — кіатла тсилу сілокве сілокве. Кия сілу сілу тситл — але сильніше від Мітсиминих заклинань, тому що вони більше значили й були звернені до нього; говорили чудесно і лише напівзрозуміло — грізне прекрасне чаклунство про Лінду. Про Лінду, що лежить, хропучи, з порожньою чашкою на підлозі біля ліжка. Про Лінду й Попе, Лінду й Попе.
Він ненавидів Попе дедалі дужче. Так, можна усміхатися й усміхатися, але бути негідником. Безжалісним, зрадливим, розпусним. Слова ці він розумів не до кінця. Лише наполовину. Але їхні чари були сильні й продовжували гриміти в голові, і здавалося, що раніше він ніколи по-справжньому не вмів ненавидіти Попе; ніколи раніше, тому що ніколи до того не був здатний висловити словами свою ненависть до нього. Але тепер він мав ці слова, слова, як барабани, спів і заклинання. Ці слова й дивна-предивна історія, з якої вони бралися (він не міг у тій історії розібратися, але вона все одно була чудова, надзвичайно чудова), давали йому підстави ненавидіти Попе, і та ненависть була справжньою. Слова робили справжнішим навіть самого Попе.
Одного разу, нагулявшись, він повернувся додому, двері внутрішньої кімнати були відчинені, і він побачив їх обох сонних у ліжку — біла Лінда і майже чорний Попе. Лінда лежала на руці Попе, а друга темна його рука спочивала в неї на грудях. Одна довга коса Попе обплелася впоперек її шиї, ніби чорна гадюка, ладна задушити. На долівці біля ліжка стояли тиква і чашка. Лінда хропіла.
Його серце, здавалося, зникло, залишилася холодна дірка. Став ніби цілком порожній. Пустка, холоднеча, легка нудота, якась круговерть у голові. Він притулився до стіни, щоб заспокоїти себе. Безжалісний, зрадливий, розпусний… Биттям барабанів, хоровим обжинковим співом, заклинанням гриміли слова в його голові. З холоду його кинуло в жар. Щоки горіли від припливу крові. Кімната попливла й потемніла перед очима. Він заскреготав зубами. “Я його вб’ю, я його вб’ю!” І раптом пригадалися інші слова.
1
“Гамлет”, пер. Леоніда Гребінки.