Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Розглянемо коротко обставини, які дали генералу Кірсанову та доктору Базарову змогу збагатитися в Польщі. 31 жовтня 1831 року, після повного придушення польського повстання, цар Микола І видав «указ про однодворців і громадян західних губерній». Цей указ, який дозволяв магнатам зберегти свої землі та кріпаків, позбавив дрібну шляхту їхніх дворів і господарств, перетворив їх у безземельних бідняків 75. Тому в той час багато стільців «зі спинками у формі ліри» поміняли своїх власників, але не на умовах вільної торгівлі. Опис цих подій у літературі підкорених народів нагадує своєю тональністю книжку Франца Фанона «Найбільш знедолені люди Землі» (Frantz Fanon, The Wretched of the Earth) 76. Те, що ці твори не знайшли відгуку в західних постколоніальних наукових дослідженнях, вказує, що Росія надалі здатна впливати на західний дискурс про неї. Ще раз процитуємо Джорджа Кеннана: «Експансію Росії щодо Західної Європи можна поділити на два великі періоди. Перший почався за Катерини Великої і тривав до Першої світової війни. Однак це була політика династичних союзів, яка особливо не зачіпала простих людей у цих країнах. Єдиним запитанням було те, хто буде їхнім правителем» 77. Те, що дипломат рівня Кеннана міг відкрито висловлювати такі екстравагантні думки, показує, наскільки ідеологізованими були західні наукові дослідження Росії і наскільки авторитетні вчені іґнорували факти, які надходили не з західних і не з російських джерел. Кеннана можна порівняти з таким британським орієнталістом XIX ст., як лорд Івлін Барінґ Кромер (Evelyn Baring Cromer), для котрого жителі Сходу були матеріалом для управління, а не суб’єктами із власними законними правами та устремліннями.
Як буде показано в розділі 4, російська колоніальна присутність на територіях російської імперії з не-білим населенням призвела до подібного викривлення образу небілих «аборигенів» у літературних творах. Сабіржан Бадретдінов виявив, що сліди стереотипів у етнічних питаннях можна знайти в усій російській літературі 78. Жителі Кавказу у творах Пушкіна та Лермонтова — або безмовні, або злочинці, і цього присуду не пом’якшує жодна іронія, як це має місце у творах Джозефа Конрада. Така ворожість поступово слабшає з приходом нових поколінь, як це видно у прихильному та співчутливому зображенні Достоєвським давно переможених мусульман у «Записках з мертвого дому» (1861). Безпроблемне включення у Толстого німців і поляків у російське суспільство в романі «Війна і мир» слугує прикладом готовності росіян поглинути білі народи імперії; однак більшість цих народів зовсім не хотіла бути поглинутою. Солженіцин із теплотою повідомляє в «Раковому корпусі» про те, що доктор Ґанґарт — росіянка німецького походження 79. Однак у цій повісті немає жодних ознак розуміння того, що місцеві азійці можуть мати якісь проблеми, які виходять за межі проблем росіян; що їхньою головною проблемою насправді є росіяни. На відміну від цього, таке розуміння пронизує повість Е. М. Форстера «Подорож до Індії». Спосіб представлення не-білих корінних народів у пострадянських російських засобах масової інформації та публічному дискурсі — це широка і практично незорана цілина, хоча великі порції інформації щотижня постачають служби новин «Reuters» і «Associated Press» 80.
Коли в XIX ст. на Заході став звучати дедалі переконливіший голос Росії, її великі письменники доводили, що вся імперія — це Росія і що народам, які проживають у межах цієї імперії, призначено долею залишатися частиною Росії. Засобами літератури було словесно присвоєно значну частину неросійської території і було придумано традиції, які робили околиці імперії так само беззаперечно російськими, як і Москва. У самій Росії і в інших країнах почала формуватися думка, що Росія — країна без природних кордонів, що вона просувається вперед тільки для того, щоб себе захистити і що її експансія має позитивний цивілізаційний вплив. Починаючи від «Кавказького бранця» Олександра Пушкіна (1822) та «Севастопольських оповідань» Льва Толстого (1855–1856) і закінчуючи повістями «Далеко від Москви» Василя Ажаєва (1948) і «Вгамування спраги» («Утоление жажды») Юрія Трифонова (1963), російська культура переконувала російські маси та західні еліти в тому, що Москва на законних підставах управляє територіями від Бреста до Владивостока та від Карелії до Чечні. Русифіковані місцеві еліти, російські колоніальні поселенці, радянські спортивні команди та армійські хори представляли перед іноземцями однорідний російський народ.