Любий бо-пер!..

Найгостріший період моєї хвороби минув, одужання розтяглося на довший час, тому, за браком роботи чи інших занять, я мав змогу в напівзібраному стані приділити більше уваги своєму згуртованому сімейству і довколишньому світу. Про свою родину я, на жаль, можу сказати тільки хороше. Навіть не мав радості побурчати на них — хоч би раз-другий забули дати мені належний антибіотик чи інші ліки; вони так запеленали мене турботою про моє здоров'я, що я й дихнути не міг самостійно. Від свого взірцевого сина Тамаша я, певна річ, і не чекав іншого, але ж і запальне швейцарське дівчисько з видимою радістю схопилося за нагоду, аби — либонь, вперше в житті — допастися до того, що загальна думка іменує жіночим покликанням, тобто присоромленням і пригніченням чоловічої статі.

Так, я знаю, що в розпал моєї хвороби, коли висока температура іноді становила загрозу для мого старечого серця, Тамаш з дружиною перебралися ближче до мене, до сусідньої кімнати, ба навіть більше: син, коли я був перезбуджений, цілу ніч просиджував біля мого ліжка, в кріслі. Він такий. Більше за нього мене дратувала тільки Жофі, вона — коли молода родина вже перебралася на перший поверх — щоночі зазирала до моєї кімнати, аби перевірити, чи я ще не ґиґнув. Човгаючи, вона підходила до самого ліжка, зупинялася, довго вдивлялася в мене, а потім тихенько, буцімто оберігаючи мій сон, починала сміятися своїми беззубими яснами. Я знав, звідки ця зловтіха: мені все ж не вдалося її випередити. Хоча саме тоді, бувало, на мене нападала така величезна втома, що я був би не проти, аби все довкола нарешті вмовкло.

Тієї ж зими на Пашареті було багато сонечок, принаймні, в нашому помешканні. Може, цьому сприяла тепла погода, чи поновлення природної рівноваги — хтозна, достеменно й не скажеш; якийсь час вони стали моєю єдиною розвагою, інших справ у мене не було. Одне, сповнене суцільним довір'ям, заповзло на подушку, аж до мого лиця. Без будь-якого на те права. Можливо, саме в беззахисності їхня сила, а в незнанні — хоробрість? Наді мною, на білій стіні дрібні червоні рубіни то повзуть, то зупиняються, то розпрямляють хітинові крильця, ось один з тихим дзумкотом іде в піке на мій орлиний ніс, який у час хвороби стирчить, ніби антена, незвично високо виступаючи над опалими вилицями. Під час одужання моя чутливість загострилася й мене охопила нечувана ніжність до всіх живих істот, за винятком людини; я міг годинами гратися з божими сонечками, дозволяючи перебиратися з одного пальця на другий, спрямовуючи їхній рух, перераховувати у кожного чорні крапочки на блискучих червоних спинках. Якось за цією грою мене застала Жофі.