Україна — не Росія

Мені практично нічого не відомо про Антона Головатого, і я сподіваюсь не розчаруватися, дізнавшись більше. Він для мене (у рамках того, що мені про нього відомо) — одне із втілень українця. Упертість в ньому абсолютно несуперечливо поєднується із гнучкістю, хитрість — з розумом, почуття обов’язку — з прагматизмом, реалізм — із цілеспрямованістю, талант дипломата — із здоровим цинізмом (який можна назвати ще знанням людської вдачі), природне почуття гумору — з артистизмом. Те, що місію до Петербурга очолив саме він, — не випадково. Відновлення (у межах можливого) Січі було метою його життя. Історики повідомляють, зокрема, що за п’ять років до того, у 1787 році, він (разом зі старшинами Сидором Білим та Захарієм Чепегою) подавав відповідну петицію цариці у Кременчузі. Минулі століття багаті саме такими українськими діячами — рішучими, розумними та разом з тим по-доброму лукавими та завзятими. А ось у радянські часи, особливо ж після чисток 30-х років, головною рисою комуністичної еліти України зробилась спритна податливість. Уміння в дощ прослизнути між краплями... Для Москви мати справу з такими людьми, якими легко керувати, було одне задоволення. Я трохи торкнувся цього питання у книзі «Про найголовніше», і дехто образився на мене за такі слова: «Більшість українських чиновників вміли тільки казати “Слухаюся!” у відповідь на команди з Центру. Більш слухняної еліти, ніж українська, у Радянському Союзі не було». Як собі хочете, а я не готовий відмовитися від цих слів, тому що вони відповідають дійсності.

За всі післявоєнні роки мені відомий лише один яскравий виняток — Петро Юхимович Шелест. У нього були саме ті «гетьманські» якості, які я перелічив: був розумним, рішучим, лукавим, упертим, вболівав душею за своє господарство та свій народ. Напевне, його кар’єра закінчилася порівняно рано саме тому, що він був сином своєї землі більше, ніж це дозволялось за номенклатурним розумінням пристойності. Звичайно, посідаючи ті пости, які посідав, він не міг бути зовсім без гріха. Не один раз мені доводилося чути, що у 1968 році на засіданнях Політбюро ЦК КПРС він буквально вимагав від Брежнєва якомога скорішої окупації Чехословаччини, що він підтримав цькування роману Олеся Гончара «Собор». У цих та подібних питаннях він стояв на позиціях ідейного комунізму. Але у тому, що стосується економічних інтересів України, Петро Юхимович був твердим як скеля. Мало того, як «вірний ленінець», він намагався повернути до життя окремі напрямки довоєнної політики українізації, відійти від надмірного «інтернаціоналізму». Саме для нього Іван Дзюба написав своє дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Шелеста відправили на пенсію у 65 років, хоча для членів Політбюро не існувало верхньої вікової планки. Він прожив після цього ще 23 роки, до того ж п’ять останніх — коли вже існувала незалежна Україна.