Писар Західних Воріт Притулку
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966441232-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Писар Західних Воріт Притулку». Краткое содержание книги:
Роман лауреата Національної пермії України ім.Т.Шевченка Галини Пагутяк „Писар Західних Воріт Притулку“ видається вперше. Тепер ти, чительнику, можеш не тільки увійти в Притулок, але й вийти з нього.»
Симеон запалив свічку і сказав до вужа, що спав у старому чоботі:
— Мусиш тепер нам в ласку стояти, еге ж?
Мовив це не з гіркотою, бо сам іноді втручався у життя інших істот, щоб їх порятувати, а не використати. Симеон не міг бути лише частиною краєвиду. Іноді уявляв себе Писарем Західних Воріт, який шанобливо виводить пером імена людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Здавалось, навіть повітря тремтітиме, коли він відчинить двері у пустку, привабливу лише тоді, коли ціла земля прокидається після зимового сну.
Спершу Яків нічого не розумів у цій грі на вгадування. Про нього забули. Це б його не дратувало, якби він не поспішав. До того ж, у тісній хатині не можна було навіть витягнути натомлені ноги. Він погано обтрусив сніг з черевиків, і тепер той плавився на земляній долівці, перетворюючи її на болото.
— Волосина? — здивувався хлопець. — Не бачу…
Сліпий швидко обмацав пальцями гніздечко, вистелене пухом.
— Ось вона! Ця волосина належала старій людині. Сиве волосся завжди грубше.
— Але я нічого не бачу! Тут — темно…
— То запали ще одну свічку.
Нарешті хлопець розгледів волосину:
— Вона сива і довга. Певно, належала якійсь бабусі. Цікаво, що вона могла робити в лісі?
Яків почав тремтіти, бо сніг, танучи, намочив йому одежу. «Вони, що, бавляться у слідопитів?» — подумав він.
— Не конче. То може бути й чоловіча волосина. Старі чоловіки часом відпускають довге волосся. По запаху не скажеш, бо птахи в’ють гнізда весною, а це могло бути й позаторішнє.
Поступово і Якову стало цікаво, але господар раптом згадав про нього:
— Не лишитесь переночувати? Скоро стемніє.
А Яків подумав про ще один змарнований день. Як швидко він минув.
— Зимою рано темніє, — наче вибачався сліпий. — Біжи, малий, додому, а то батько розсердиться. Завтра прийдеш, добре?
— Обов’язково!
Ніхто не питав згоди Якова. Зрештою, якщо йому й не подобався прикрий земляний дух, що наповнював хижку, то принаймні зацікавив чоловік, який виявився дуже проникливим. Якщо інші прислухались до себе, то цей був усіма відчуттями спрямований назовні. Він заворожував, і дивно, як цей Нестор взагалі опинився у Притулку. Можливо, йому вдалося тут швидше від інших пізнати себе і забути про себе. Безперечно, тут кожен був особливим, бо Притулок не тиснув ні на кого, спресовуючи у сірий моноліт. Яків відчув, що міг би знайти собі друга, але то не була б дружба рівних. І це одразу ж підтвердилося.
— Не хотів казати при хлопцеві, що ти, поза сумнівом, Писар, тільки не знаю яких Воріт, Східних чи Західних. Узимку шукають легших шляхів, щоб не провалитись часом у яму чи покинуту криницю. Я знаю, що у мене тісно й вогко наче у льоху, та я недовго тут побуду. Скоро переберуся до міста. Вибачай за незручності. Тебе щось дуже важливе примусило покинути Ворота. Те, що важливе для Писаря…
— …Західних…
— …Західних Воріт Притулку, а, отже, важливе для нас усіх.
— Я хочу дізнатись, що могло об’єднати одержимого хлопця, дуже стару жінку та маленьку дівчинку, які не є родиною. Чому вони так поквапились покинути Притулок? Люди йдуть звідси, навчившись ремесла, зміцнивши власний дух, поборовши страх…
— …або просто померти, — тихо додав Нестор.
І Писар збагнув, чому той тут опинився: щоб продовжити собі життя, ось для чого. Одразу той чоловік став ближчим, бо був схожим на багатьох. У смертельно хворих поступово вивільнюється те, що називають безсмертною душею, і її стає видно.
— Бува й таке, — опанував себе Яків.
Він бачив, як вмирали люди. Він тримав їх за руку, тихо розповідаючи про Притулок. Останніх слів вони могли і не чути, але його голос лишався з ними. Часом був для них замість священика, коли не було часу кликати пособорувати. Сам він не зумів стати ні священиком, ні лікарем, ні вчителем, вважаючи, що йому забракне віри, милосердя і терпіння. Був одержимий бажанням знайти брата. І ось тепер він так само шукає трьох людей, бо вони викликали в нього подібні почуття. Можливо, що Яків і тут зазнає невдачі. Він дізнається про них багато, але головного не збагне.