Меч і хрест

– А ти з нею близько була знайома, Мурзику?

Батько пронизливо подивився на дочку, неначе не вірив їй чи не наважувався сказати щось важливе, не розраховане на дітей старшого студентського віку.

– Ні, ми навіть жодного разу не розмовляли, – соромливо зізналася Марійка. – А що?

– Гаразд, Мурзику, ти все одно дізнаєшся, – безрадісно зітхнув тато. – Сьогодні вночі ми знайшли твою одногрупницю в Кирилівській церкві. Мертвою. І сумку її зі студентським квитком знайшли, по ньому і впізнали.

– Як? – вирвалось у Ковальової. – Риту?

– Убили її, – похмуро сказав батько. – Ці самі дігери-сатаністи й убили. У-у, потраплять вони мені ще до рук, сволоцюги! Уб’ю гадів! – Він із ненавистю вдарив кулаком по поруччях балкона, які хворобливо здригнулися під його важкою рукою. – І запам’ятай, доцю, коли ти що в інституті про них почуєш, одразу мені кажи! А якщо хто, наприклад Красавицький твій, тебе покличе по підземних ходах розгулювати, – тим більше. Зрозуміла?! Ніколи, ні за що в Кирилівку ні ногою!

І тут Марійчине обличчя само собою скривилось і захлипало.

Вона погано знала Риту, й та ніколи не подобалася їй – але вона знала її живою. Смерть досі милосердно обминала Марійку – всі її родичі, включаючи обох бабусь, були, слава Богу, живі та здорові. І зараз, засмикана і збуджена стресами приємними й не дуже, осовіла від опівнічних пильнувань під чорним небом, прибита незаперечною заявою Дарини «позаяк хвоста немає, значить, вибач, ми не відьми», на яке вона, спасувавши, не знайшлася що відповісти, – Марійка виявилась абсолютно беззахисною перед цим. І заплакала вголос, тручи кулаками очі та щоки, від того, до чого ніяк не готувало її життя, передбачуване і нудне, і спокійне, як багато разів бачений фільм, репліки з якого ти можеш говорити замість акторів.