Вільний світ

Вдесяте – всоте – втисячне… Перечитую й перечитую написане в цій красивій, у золотих вензеликах, листівці. Перечитую, а зміст? «Не приходь у неділю… узагалі поки що не приходь… Поки гість не поїде…» Поки не поїде? А коли ж він поїде, той родич?

У кишені два яблука – їй і мені. Учора знайшов у садку Кугле. Перші… Упали в скошену траву в мене на очах. Зірвалися майже одночасно, пролетіли одне за одним із невеличким інтервалом. Я відразу подумав, що то для нас. Оці перші жовто-білі, по вінця налиті теплим літнім соком… А одне прибилося більше. Чому? Чомусь… Це знак? Це знак…

Неділя. Друга дня. Сиджу в короварні. Навіть не сиджу, а валяюся на сіні, яке сам косив, сушив, звозив, складав. Куди мені йти? Уже звик неділями вдень ходити до цього будинку на пагорбі, чекати її. І так майже місяць. Три рази – три побачення. І щоразу те саме: усі розмови впираються в «як – тут – добре – жити»… Кому? Їм? Чи нам? Може, тому й написала таке? Бо я не згоден? Не поділяю її думок?

– Нам не буде тут добре, Тоню! Зрозумій! Ми будемо тут чужими! Завжди…

Якась глуха стіна… Між мною і нею глуха стіна. Вона не розуміє моїх слів, ніби не чує їх. А я натомість не збагну, що в неї на думці?

Живчик на шиї напинається, ганяє й ганяє кров чи думки по колу? Чому? Про що вона думала, коли писала це? Невже й хвильки вільної нема, щоб вийти до мене? Якби хотіла, то знайшла б…

– Кеті? Що?

Кеті зайшла й стоїть навпроти дверей, у смузі сонячного світла. Її коси золотяться, аж світяться в літніх променях, а по рожевій сукні розсипи пломенистих плям – нерівні знаки сонця, перфоровані кронами дерев (садок, насаджений Кугле для Кугле), утворили свій візерунок уже на готовому, відбитому на фабриці. (Може, на фабриці пана Майєра? Може, і на фабриці пана Майєра.) Вона наче хвилюється. Чи це лише здається? Не заходить далі, а стоїть біля порога.

– Ти сьогодні вдома залишився? Нікуди не йдеш?

– Та щось нема охоти… Голова болить…

Не підходить, стоїть при дверях. Двері прочинені. Певно, забігла на хвильку. Щось треба? Чи так, знічев’я, від недільної нудьги, шукає, з ким би словом перекинутися? Зараз піде. Швидше б уже йшла. Останнім часом не підходила до мене, як ото раніше. Воно й добре.

– А хто це тобі вчора листівку прислав?

– Товариш мій один…

– Я тобі не вірю! Ти брешеш!

Сідаю, заскочений цим спалахом. Яке їй, зрештою, діло до того, хто прислав мені листівку? Не розумію її емоцій, тому геть не можу втямити, що відповісти. Невже вона думає, що я почну розповідати про Тоню, про мої почуття до неї? Кеті мовчить, дивиться кудись собі під ноги. Тоді вже я не витримую: