Замирення

Він ішов до маяка стежкою, але місяць спливав кров’ю у своєму срібному колі, й Сол знав: на Землі станеться щось страшне, бо місяць умирає, й ось-ось упаде з небес. Океани перетворилися на цвинтарі сміття та всіх забруднень, — усього, що отруює природу. Війни за жалюгідні ресурси знищили цілі країни, перетворивши їх на пустелі смерті й страждання. Мор поширювався в кожному куточку, ім’я пошестям було легіон, і життя почало мутувати в інші форми, стогнучи, нявкаючи та пхинькаючи у брудних руїнах колись величних міст, засліплене ревучими пожежами, в яких здригалися зотлілі кістки дивних, спотворених, покорчених трупів.

Ці тіла валялися на землях, які оточували маяк. Їхні поранені нутрощі зяяли, яскраво-червоні від крові, гучно лунали стогони, несподівані, уривчасті й даремні, бо насильство, яким ці тіла були оточені, досі їх не полишало. Проте Сол, блукаючи поміж них, подумав, що вони й ще десь існують, і що є в цьому якийсь прихований потяг, як ото бистрина, мов приплив місячної ночі, що й змусив їх з’явитися тут, доки темну вежу маяка охоплювала спіраль тіней і полум’я.

З цього пейзажу постав Генрі, стоячи біля дверей маяка, з блаженною усмішкою на вустах, яка ширилася, доки мало не звихнула йому щелепи. З нього вихоплювалися слова, але нечутно. / сказав Бог: «Хай станеться світло». Бог сказав це, Соле, і Він прийшов здалеку, і в Нього немає дому, але мета залишилася. Хіба ти відкидаєш і Його, і Його нове царство? З цими словами з’явився такий сильний сум, що Сол відкинув і їх, і Генрі. Вони промовляли про все те, що він був відкинув раніше.

Усередині маяка Сол знайшов не східці, які вели б нагору, а величезний тунель — приголомшливу спіраль, яка оберталася кільцями долу — все далі й далі вглиб.

За ним місяць остаточно наллявся кров’ю та й повалився на Землю, падаючи в полум’я, таке спекотне й палахке, що Сол спиною відчував цей жар. Мертві й ті, хто конав, здійняли крик — від наближення забуття.

Він захряснув за собою двері, раптово й швидко рухаючись униз, його рука намацувала крижану стіну. Внизу Сол побачив східці, набагато далі, ніж ті, що помітні йому згори: він дивився на них із висоти свого зросту або ж став таким велетнем, як маяк, і звук кожного кроку поставав перед ним цілою історією.

Але поряд із ним лишався Генрі, небажаний супутник, а сходинки наповнювалися водою, яка так стрімко й люто вирувала, і невдовзі майже весь він занурився у воду, а сорочку Генріну підхопив вітер, і вона намокла, а Сол усе ще сходив униз, униз, аж доки голова його опинилася під водою. Не дихаючи і не маючи жодної думки, він розплющив очі, щоб побачити на мурі вогненні зелено-золоті словеса, які начебто вимальовував перед ним невидимий писар.

Він навіть знав, що ці слова завжди належали йому, завжди йшли від нього і безгучно зривалися з його вуст. І те, що він говорив уже вельми довго, і що кожне слово остаточно розплутувало сплети його мозку, все далі й далі, і кожне слово поменшувало тиск у його черепі. Доки те, що лежало внизу, чекало, щоб його розум до кінця очистився. Сліпучо-біле світло, рослина з листям, яке набувало форми кола, скалка, яка не була скалкою…