Пафос
- Автор: Єшкілєв Володимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пафос». Краткое содержание книги:
— Вчера вєчером мартовскім я умер от метафори внєма-точной. — проголошує Корват і наповнює фужер до вінця. — Я, Борисовичу, хочу жити у власній реальності, де не смердить жодним землеробом… І, взагалі, як писав один театральний критик у вісімнадцятому пролетарському році: майбуття все одно за сінематографом! За майбутнє!
Хвиля густого напою охолоджує гарячі зуби. — Але ж ти нудний, чоловіче. Як тебе студенти витримують? Мордуються, певне…
«Кайф!» — мружиться Корват, ковтаючи. — «Нудний, кажеш? Був би я нудним, такі б гроші заробляв… Але ж як тобі це поясниш…»
— Щодо імперії, — зауважує Жура, спорожнивши фужер. — Вона ж не вмерла, аж ніяк. Вона спати пішла.
— Бай, бай, бабцьо…
— Чуєш, як хропить?
— Ні, не чую.
— А я чую! І ти побіля мене навчишся чути. Я тебе навчу… А потім, коли ти відчуєш на власній шкурі всі лохівські радощі петрольних мауґлі, ти напишеш поему «Спляча імперія» і присвятиш цю поему її майбутньому пробудженню.
Він обертається до бару:
— Ще пляшку Аrtizan'у!
— Я вже написав одну повістинку, — каже Корват. — Називається «Море Ясности»…
Він раптом злішає. Вежа агресії постає в ньому, немов весь той адреналін, котрий від ранку накопичувався за атенололовою греблею, тепер суне судинами на перелякані органи, зносить дамби і тромби, повінню заливає сірі вулиці мозку, розриває труби очних капілярів, напружує запітнілий фалос і засвічує пурпуровим полум'ям кінчик носа. Він говорить голосно, жестикулює:
— Реалізм, Борисовичу, це останній притулок переляканих селюків! Чим ближче людина до справжнього аристократизму, тим радикальніше зневажає вона будь-яку, кожну реальність! Тим більше вона занурюється у істинну природу речей, у досконалість занепадання, у Ніщо!
— Хіба ж я проти? — дивується цьому спалахові Жура. — Ось, пане літераторе, нам вже несуть й другу пляшку. Зараз ми з тобою зневажимо всі реальності до повного, межового, тлустого і глибокого аристократизму. Так зневажимо, що… — він несподівано сміється. — А чи пам'ятаєш ти, що слово «реалізм» було улюбленим словом Міті Карамазова?
— Достоєвщіна… Ненавиджу… — бурмоче Корват.
— Шкільна програма.
— Все 'дно — ненавиджу…
Наповнюються і відразу осушуються фужери.
— Чому це я — зрадник? — питає Корват порожнечу за вікном.
— Все буде добре, ти не зрадник, пане літераторе, — заспокоює розчервонілого Пампуха Вадим Борисович.
— Отож-бо! — повчально і нетвердо вимовляє друг реввоєнгакера і починає несамовито терти ліве око, бурячкове, корундове і рубінисте від розірваних капілярів.
— Але ж ти й не воїн, — каже Жура. — Хочеш стати воїном?
— Так, — Корват раптом згадує виступ нахабнючки Цирлик (все має бути зачиненої), і повторює вже нечутно, для ІНШОГО СВІДКА: «Так!»
— А раптом… — вголос розмірковує Жура. — Сказано ж у Святому Письмі: «Дух віє, де хоче!». Але ж от проблема: допоки імперія спить, воїн-як-самурай неможливий. Можливий тільки воїн-як-процедура.
— А ти з біса грамотний чувак, Борисовичу! — раптом мудрішає Пампух, пережовуючи разом із останньою третиною товченика звуки «ч», «в», «к». Голосні вилітають з нього разом із гикавкою.
— Комсомольська школа! — посміхається видавець. — Всі найкращі книжки продавались у ті часи на звітно-виборних конференціях, у перервах перед голосуванням. А ти що, мав мене за лоха? Послухай мене, чоловіче, не заповзай усередину себе, будь ближче до шкіри, до бганки… Там, у бганках, життя…
— Життя мікробів? Нецікаво. А от «воїн-як-процедура» — це тлуста фішка! Майже як тост…
— Не майже, а тост! — входить у смак Вадим Борисович. — За воїна!
Довгий ковток.
Корват відчуває шалене серцебиття.
— Світ, Борисовичу, швидко змінюється, — каже він, — і мова мусить тепер йти про неквапливого воїна-ченця, котрий зустрічає все нове, що приходить у цей світ, яко свого особистого супротивника і, одночасно, як схід непереможного Сонця. Це найголовніше — raison d'etrе, виправдання буття. Порівняно з цим все інше — бздури, постмодернізм партенократія і карнавал! За процедуру зустрічі!
— За неї! — підтримує Жура. — Але по половині. Я тебе дмашини нести не буду… Поїдемо до Ізраїлю, там побачимо хто до чого воїн…
— Ми поїдемо визволяти наших коханих! — шаленіє в Корватових судинах надлишок розконьяченого адреналіну. — Виправа на Схід! Як козаки, як хрестоносці! Стрибок з абсолютного минулого в абсолютну батьківщину!
— Ти що, єврей?
— Абсолютна батьківщина — Ніщо!
— А… Стрибай, стрибай… — Жура ховає під стіл другу порожню пляшку. — Геть покійничка з тейблу!
До «Пінгвіна» прибуває нова компанія.
До зали заходять художник Чарнота, доценти Матіяш і Міттельроб, циганкуватий аспірант і дві свіжі брюнетки у коротких шкіряних спідницях.