Волоцюги
- Автор: Шевченко Павло
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8575-83-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волоцюги». Краткое содержание книги:
Та одного разу затишний внутрішній світ героя роману накриває мега-хвиля Цунамі… Жити за відчуттям чи за знанням, вірити чи розуміти, «грати те, що граєш» або ж усе-таки вирватись з полону Ілюзії? Велична Богиня-Жінка, скинута свого часу з вершин цивілізації, зачовганий жрецями Бог, калічне Слово, затюканий Ерос, згвалтована степова Мати-Україна, і він, «маленька київська мурашка» Антон Веремій, що вперто тримається на слизькій дорозі районного значення… Де підстерігають Ями, Бізнес-леді і Спокуси-осяяння на кшталт «Ісус Христос — реінкарнована Жінка» чи «оргазм як дорога до Бога».
У часі «небезпечні для здоров’я» гностично-психологічні розвідки пролягають мимо основних жіночих архетипів, подорожніх знаків релігій і вірувань Трипілля, Древньої Греції, Риму, Іудеї, Київської Руси, занурюються у глибину віків, навертають до життя-буття у степовому радгоспі. У просторі — це мандрівки містичним Островом в океані, Індією, ізраїльським Кумраном, «перлиною в короні Греції» — Києвом, а також близькою українською глибинкою. «Ямангеліє для України — недобра звістка»…
З Хаосу екскурсів, підсвідомого й осмисленого «самоїдства» автор дещо провокативно, часом з іронією і гумором, вибудовує ключові причинно-наслідкові зв’язки між минулим і сучасним, втраченими й існуючими Шансами до-вірити, до-пізнати, до-любити, — тими очевидними Нагодами, які здатні покласти край тисячолітній «громадянській війні» чоловічого й жіночого начал. Дену Брауну з його «Кодом да Вінчі» таке і не снилося.
P.S. Збіг деяких прізвищ, імен, географічних назв у романі — випадковий.
Антон Омелянович дав розпорядження Елеонорі, запросив знайомих адвоката й нотаріуса, залишивши їм генеральну довіреність для пред ставництва останніх майнових інтересів. І завів «Тойоту-Кемрі», останні колеса Гермесика. На задньому сидінні вмостився абсолютно щасливий Тайсон, він же німець-юніор Алекс фон Лінкс, на передньому — трохи переляканий товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ — зі своїм нерозлучним мішком «Адвансу».
Мудро колись жили хитрі степовики. Вони нічого не будували капітально, на віки, ніколи не випендрювалися перед чужинцями показною розкішшю, багатством. Бо знали: рано чи пізно може прийти хтось ще сильніший, ще хитріший, і усе те добро — відібрати. А коли «бідота» — що з неї візьмеш, що їй втрачати!?
Лови вітра в полі…
Колами сансари
Старий порожній сад зустрів зіржавілими сухостоями та поодинокими, ще кучерявими пепінками. Острівці здичавілого життя мовчазно шелестіли рудо-жовтим листям, серед якого ледь виднілися самотні зморшкуваті яблука. Он вони, налиті старечими соками, з останнього тримаються на гілках в осінньому мареві павутиння, безпомічно спочивають під кронами у бур’янах, гниють на радість осам і мурашкам. Одне, ще зеленкувате, докотилося аж до сусіднього пенька. Хтось, видать, спиляв сухостій на дрова — і то користь.
Низькоклірингова «Тойота-Кемрі» загрузла ще на під’їзді. Веремій пересів на свої і ось вже півгодини бродив колись буйнолистим молодим садом свого дитинства. «П’ять гектарів землі несільськогосподарського призначення. Оренда — на 49 років! Беріть, Антоне Омеляновичу, плата — копійки. Будете першим у цих забутих Богом краях… інвестором. А шо!». І він взяв — ще не знаючи, що з тим робити. Взяв, бо бачив поряд з садом загублений, випиляний до останнього стовбура колись дубовий «комсомольський» ліс…
Сестра, вертка, вічно непосидюща «баба Валька», в очах брата — усе та ж ясноока русявка, колись — «вогонь, вода і мідні труби» для радгоспних парубків, мовчки дибала поряд. У Валі своїх 25 гектарів пайових чорноземів, здала, як і всі інші односельці якомусь зайді-орендареві. А тут — виснажений шмат суглинку, порослий бур’янами, диким верболозом і пагінням, що густо піднялося від корінняччя старих яблунь. Це ж стільки треба дорогої солярки, аби лише викорчувати сухостої і пеньки! І що далі — саджанці, новий сад? О-о, скільки років чекати — до смерті ждати не діждатися. Та й радгосп поряд, дорога до райцентру, — «вищани» винесуть усе, щойно підніметься! «Нічого страшного: залишків грошей від продажу його столичної чотириповерхівки, хай і розбитого двохсотого «Ленд Краузера» вистачить — і на солярку, і на усе інше. Було б здоров’я. Сухостої випиляю, упакую «по-європейськи», — це ж «золоті» елітні дрова у столиці. Дерева, що плодоносять — реанімую, нові — насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона — на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків — навіщо віддавати прибутки посередникам?».
— Валю, а де ж наша колишня молодіж? — згадав Антон про визначального рушія виробництва — продуктивні сили.
— Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата — хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.
— А мої однокласники — усе тут, у райцентрі?
— Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки — усі приїжджають, а от хто, де — треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…
Невістка баби Козубенчихи — 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час «у цій тісноті» для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних — бартер вже біля хвіртки перепитала:
— А як же там хата твоєї мами — покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати — вимер хутір…
Немає вже хати — на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття — і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни — глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього — нормальної полови для замісу з поля не давав — крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами — трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу — пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз — чого триматися, коли пустка.
Наступного дня Антон зустрічався з «одногодками»: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, — живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.
Толік, той взагалі вибився «у народні художники»: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!
— А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко? — запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе «Зєльоний попугай».
— Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив — він тепер у нас Влосил Крижаний!
Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної «речі в собі».
— А ти чого мовчиш?
— Турки ми, турки! — спересердя ледве не матюкнувся «народний художник». — Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним — він щось особливе зрозумів!
- І що він зрозумів?
— Давайте замнемо, — Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:
— Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду — га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули — за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?
— Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, — підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону. — А то вернусь до Києва — і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, — що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому — як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя «не переходити», не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: «Прівєт, папа, я ваша тьотя!».
Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний «народний художник»! Хоча при чому тут російська — не візантійською ж, тобто, грецькою «гутарити» у столиці… Та й хто тебе неволить — говори собі рідною, «не переходь»! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..
От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!
Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…
Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) «Сон» — тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?
Поки всі приходили до тями — професор Мартін Лютер (а ти диви — Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:
— Я так розумію: Пашка — православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…
Сварога — от, і його сина літнього сонця — Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), — свого! Пашка на прощання так і сказав. «Поважай, — каже, — інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному». Якщо це «язичництво» — я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.