Сто років самотності (збірка)

Відновлену гармонію порушила тільки смерть Мелькіадеса. Хоч саму подію можна було завбачити, проте супутні обставини виявились несподіваними. Через кілька місяців після повернення у Мелькіадеса почали виявлятися ознаки постаріння, яке розвивалося так швидко й незворотно, що незабаром він перетворився на одного з отих нікому не потрібних дідів, котрі, мов тіні, бродять кімнатами, насилу тягаючи ноги й голосно розводячись про кращі минулі часи; ніхто про цих старих не піклується, про них навіть не згадують, аж доки знайдуть якогось ранку мертвими в постелі. Спочатку Хосе Аркадіо Буендіа, захопившись такою новиною, як даґеротипія, та пророцтвами Нострадамуса, допомагав Мелькіадесові в його справах. Та згодом чимраз частіше залишав цигана на самого себе, бо спілкуватися з ним ставало щодалі важче. Мелькіадес сліпнув і глухнув; здавалося, він плутав співрозмовників з людьми, яких знав у давно минулі історичні епохи, а на запитання відповідав незрозумілою мішаниною з різних мов. Тиняючись будинком, він промацував перед собою повітря, хоч рухався серед речей з незбагненною спритністю, неначе був обдарований інстинктом орієнтації, що спирався на близькі передчуття. Одного разу він забув вставити штучні зуби, покладені на ніч у склянку з водою біля ліжка, і відтоді більше не послуговувався ними. Коли Урсула вирішила розширити будинок, то загадала вибудувати для Мелькіадеса окрему кімнату біля майстерні Ауреліано, якнайдалі від домашньої товкотнечі й шуму, з великим світлим вікном і етажеркою, на якій власноручно розмістила запорошені й поточені шашелем циганові книжки, крихкі аркуші паперу, списані незрозумілими знаками, та склянку з штучними зубами, де вже пустили корінці якісь водорості з маленькими жовтими квіточками. Нове місце, видно, припало Мелькіадесові до вподоби, бо він перестав з'являтися навіть у їдальні. Його можна було зустріти тільки в майстерні Ауреліано, де він просиджував годинами, списуючи таємничими карлючками привезені колись пергаменти, які були ніби зроблені з чогось твердого й сухого і розшаровувались, як листове тісто. В майстерні він з'їдав і їжу, що її двічі на день приносила Вісітасьйон, — а втім, останнім часом у старого пропав апетит, він їв тільки овочі, через що невдовзі прибрав властивого вегетаріанцям кволого вигляду. Шкіра в нього покрилася ніжною пліснявою, схожою на ту, що росла на допотопному жилеті, якого він ніколи не скидав, віддих був смердючий, як у сплячої тварини. Ауреліано, заглиблений у складання віршів, врешті-решт перестав помічати його, та одного разу в бурмотінні Мелькіадеса він уловив ніби щось осмислене й став прислухатися. Єдине, що він спромігся вирізнити з заплутаного незрозумілого мимрення, було настирливе, як стукіт молотка, раз у раз повторюване слово: «рівнодення», «рівнодення», «рівнодення», — та ще ім'я — Олександр фон Гумбольдт[5]. Аркадіо досяг трохи кращих успіхів у спілкуванні з циганом, коли став допомагати Ауреліано в ювелірній справі. Мелькіадес озивався на його спроби зав'язати розмову і часом казав цілі фрази іспанською, тільки вони не мали ніякого стосунку до навколишньої дійсності. Проте якось увечері старого охопило хвилювання. Мине багато років і, стоячи біля стіни перед розстрілом, Аркадіо згадає, як, весь тремтячи, Мелькіадес прочитав йому кілька сторінок своїх незбагненних записів, яких Аркадіо, звісно, не зрозумів і які, однак, прочитані співучим голосом, видались йому покладеними на музику енцикліками[6]. Скінчивши, Мелькіадес усміхнувся, вперше за довгий час, і мовив по-іспанськи: «Коли я вмру, то нехай у моїй кімнаті три дні палять ртуть». Аркадіо переказав ці слова Хосе Аркадіо Буендіа, який хотів домогтися від цигана додаткових пояснень, але дістав усього лиш коротку відповідь: «Я досяг безсмертя». Коли віддих Мелькіадеса зробився смердючим, Аркадіо почав щочетверга вранці водити старого купатися до річки, і справа ніби пішла на ліпше. Мелькіадес роздягався і йшов у воду разом з хлопчаками, загадкове почуття орієнтації допомагало йому обходити глибокі й небезпечні місця. «Усі ми вийшли з води», — якось зауважив він.