Розбиваю громи

— Тоді не потрібно польотів? — запитав я його.

— Навпаки, — сказав Михайло. — Польоти і проникнення в космос відкриють еру справжнього розквіту людини. Як, наприклад, квіточка кульбаби, дозріваючи, розкидає летюче сім’я в повітря, щоб воно засіяло далекі поля, так і людство, вийшовши з колиски земної, буде засівати зоряїні простори своїми зернами. А ті зерна, ясна річ, повинні бути глибоко індивідуалізовані, чисті, самовіддані, неповторні. Адже кожне з них може створити новий світ…

Ти розумієш, матусю, який цікавий у мене начальник. Лежачи під зорями, ми з ним майже щоночі мріємо про далеке майбутнє, а може, й не таке вже далеке. Ми бачимо, як посланці Землі розійдуться в безмір, як на далеких планетах спалахнуть вогнища розуму, як вони з’єднаються з іншими мислячими істотами. А таке поєднання приведе до нового спалаху культури, цивілізації. І сонця, планети стануть клітинами неосяжного поєднання світів, яке утворить своєрідний Вселенський Організм. Навіть страшно подумати…

Бач, я почав тобі про власну долю, а збився на філософський трактат. Нічого, ти зрозумієш, наскільки це для мене суттєво — і відчуття своєї повноцінності, і радісна праця, і мудрий товариш. Закінчую лист, бо й так він вийшов дуже довгий. Не турбуйся про мене, я здоровий, сподіваюсь, таким і залишусь, бо повітря тут чарівне, чисте, можна жити лише ним. Листи я писатиму не часто — вертоліт приходить тільки раз на два тижні. А то посилаємо звіти портативною рацією. Буду телеграфувати по кілька слів. Не ображайся, матусю.