І стіни пахнуть сонцем

«Ситість» я більше не вмикав…

Потім ми підвелися, і я пам’ятаю, що найважче було примусити себе піти з того місця.

Сьогодні я його ніс…

Я спробував пригадати сьогоднішній день — і не зміг. Пам’ятаю, що ніс Павла, і він був такий важкий, мабуть, з тонну важив, так що відпочивати я лягав тричі, бо відчував — частіше не можна, я не зміг би його підняти, адже він важив цілу тонну; навіть дивно було, звідки в нього така вага від самих кісток.

Я боявся лягати і навіть очі заплющувати. Знав — упаду і не встану. І тому йшов далі, наче лунатик. Ішов і думав, що зараз треба перенести вагу на ліву ногу, а праву витягти з піску, просунути вперед і спертись. Потім перенести вагу на неї і витягти з піску ліву ногу… спертись… а тепер праву… тепер знову ліву… Сонце відбивається від піску, як від дзеркала: чорне, вусате, багато-багато сонць, з усіх боків, від них весь пісок почорнів… Тепер знову ліву… ні, тепер праву, потім ліву…

Я б не зміг нести Павла — такий тягар! — але я перемкнув електроемоціонатор на себе і залишив тільки програму: рівну роботу серця і легенів. Я б ще увімкнув і «оптимізм», але акумулятор у приладі майже сів і треба було берегти кожну краплину енергії. Серце працювало на диво рівно, і я весь день ніс Павла. Як шкода, що в перший день я не догадався записати біоструми ніг при ходьбі. Як би я оце йшов! Не замислюючись, ішов би і йшов, поки в організмі залишалося хоч трохи сил. Тепер уже пізно про це думати.

Сьогодні я його теж ніс…

Я згадав ці жахливі години, кожен крок — витягнути ногу з піску, перенести вперед, спертися — червона каламуть перед очима. Павло важить тонну і розповідає, розповідає про діда — витягти ногу з піску, перенести… І раптом чомусь саме сьогодні я згадав, як пішла від мене Леся, давно, тисячу років тому, спокійна, привітна; як укладала речі: повільно, кожне плаття подовгу розглядала і журливо так говорила: «А пам’ятаєш, я була в ньому, коли ми слухали Баха, а цю блузку я вже стільки років не діставала, в той день так поспішала на побачення, що навіть пристрочити рукава не встигла, тільки приметала, а потім ми всю ніч каталися на човні, річка була біла і спокійна, а ти все не наважувався поцілувати мене… Ти не думай, я тебе ні в чому не звинувачую; я тебе розумію і рада, що можу хоч цим зробити тобі приємне, я все одно завжди любитиму тебе…».