Слуга з Добромиля

Князь почав ходити довкола стола, а я намагався дістатися дверей. Очі в нього чомусь щохвилі мінялись. Спершу були сиві, потім зелені, а далі чорні як вугіль. Він думав. Можливо, не тільки про те, як вийти з цієї скандальної ситуації.Я не насмілився втекти. Від долі не втечеш. Раптом князь спинився й тихим голосом спитав:

— А ти міг би приспати ворожу рать? Тоді ми б усіх перебили.

Мені стало гидко. Я й слухав і читав Євангеліє, де сказано, що люди мають любити одне одного і «Не убий».Як же це убивати сплячих?!

І я відповів крізь сльози:

— Може, й зумів би, але не хочу! То не по-християнськи.

Та князь знову почув те, що його цікавило, проігнорувавши моє пояснення:

— Ти ж тепер мій слуга, чи забув? Що повелю, те й зробиш. Не бйся, матимеш усього вдосталь. Найперше я тобі сап’янці справлю…Хочеш сап’янці?

Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене. Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки. Але згадка про сап’янці відчинила вікно в моїй пам’яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап’янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.

Я похитав головою:

— Не хочу!

Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки. Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.

Князь підійшов ближче і я відступив крок назад

— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?

— Я вбивати не хочу.

— Але ж се таті, розбишаки, нехристи. Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють…Хіба тобі не жаль наших людей?

Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити. Проте я не відчував себі їхнім. У мені текла інша кров. Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх. Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем. Я не звільнився у нього зі служби. Тому сказав, хапаючись за соломинку:

— Я не можу бути нічиїм слугою, крім Купця з Добромиля.

Я думав, що він мене зараз приб’є за зухвальство, але князь, слід віддати йому належне, був гнучким політиком:

— Мені подобається така вірність померлому панові.Отець настоятель просив віддати тебе йому, ти ж чув. Але я не вчинив цього, сказавши йому, що ти врятував святу обитель від безчестя, ким би не був. Поживи тут, а я подумаю, чим тобі зайнятися, щоб не їв дармо хліб. Віддай мені сопілку…Щоб це більше не повторилось.

Мені трохи було шкода своєї сопілки, але внизу росло чимало калини, і я зможу вирізати собі нову. Не сопілка має чари, а мій подих.

Я вибіг з княжого покою. Охоронці далі спали. Я смикнув одного за ніс і той розплющив очі.

— Мовчи, — приклав я палець до уст, — Бо як князь побачить, що ти заснув, пошле тебе чистити стайні!

Те саме зробив і з другим охоронцем. Я боявся, що князь, коли про цю пригоду дізнаються бояри, суворо покарає безневинних слуг. А потім пішов до свого знайомого, майже приятеля. Його звали Кирило. Я міг би спати на долівці у його комірчині.