Пригоди Шерлока Холмса. Том III

— Он як! — мовив я. — Ви називаєте це коханням, містере Каразерсе, а як на мене, це радше себелюбство.

— Але ж ці дві речі завжди поруч. Одне слово, я не міг про це й подумати. До того ж наміри цих розбійників були такі, що вона потребувала захисту. Коли надійшла телеграма, я зрозумів, що тепер вони почнуть діяти.

— Яка телеграма?

Каразерс дістав телеграму з кишені.

— Ось вона, — сказав він.

Телеграма була проста й коротка: «Старий помер».

— Так! — промовив Холмс. — Здається, я бачу, як усе відбувалось, і розумію, чому ця телеграма стала фатальною. Якщо ми все одно сидимо тут і чекаємо, то, може, ви самі розповісте нам, що знаєте.

Старий негідник у сутані вилаявся.

— Небом присягаюся, — зарепетував він, — якщо ти, Бобе Каразерсе, викажеш нас, то я зроблю з тобою те саме, що ти — з Джеком Вудлі! Про дівку можеш мекати собі, що завгодно; та якщо ти продаси своїх приятелів цьому нишпорці в цивільному, то будеш останнім падлюкою в світі!

— Вашій велебності нема чого так хвилюватись, — зауважив Холмс, запалюючи цигарку. — Справа й так цілком ясна, тож якщо я й цікавитимуся деякими деталями, то тільки для себе. Якщо ж ви не бажаєте розповідати, то розповім я, й тоді ви побачите, що приховувати вам нема чого. Передусім, ви троє — ви, Вільямсоне, ви, Каразерсе, й Вудлі — приїхали з Південної Африки, щоб...

— Брехня номер один! — перервав його старий. — Я вперше побачив їх два роки тому й ніколи в житті не був в Африці. З’їжте на здоров’ячко, містере нишпорко!

— Так, це правда, — підхопив Каразерс.

— Гаразд, гаразд, ви двоє приїхали сюди. Його велебність — продукт вітчизняного виробництва. У Південній Африці ви були знайомі з Ральфом Смітом. Ви мали причину сподіватися, що він довго не проживе, й довідались, що його спадщину повинна одержати небога. Так?

Каразерс кивнув, а Вільямсон знову вилаявся.

— Вона була його найближчою родичкою, а ви знали, що старий не залишив духівниці.

— Він не вмів ні читати, ні писати, — сказав Каразерс.

— Отже, ви вдвох приїхали сюди і розшукали дівчину. Ви вирішили, що один з вас одружиться з нею, а другий дістане свою частку здобичі. Її чоловіком мав стати Вудлі. Чому саме він?

— Ми розіграли це в карти ще в дорозі. Він виграв.

— Зрозуміло. Ви запросили молоду леді до себе, щоб Вудлі міг залицятися до неї. Вона добре розпізнала цього п’яного розбійника й не схотіла навіть бачити його. А тим часом ви закохалися в неї, тож увесь цей задум мав луснути. Хіба могли ви навіть подумати про те, що цей мерзотник володітиме нею!

— Ні, Святим Юрієм присягаюся, не міг!

— Між вами відбулася сварка. Він у люті залишив ваш будинок і почав плести свій власний задум, окремо від вас.

— Скидається на те, Вільямсоне, що нам і справді нема чого розповісти цьому джентльменові! — гірко усміхнувся Каразерс. — Так, ми посварились, і він ударив мене. Тепер, в усякому разі, я поквитався з ним. Потім він зник. Познайомився з цим колишнім священиком. Я дізнався, що вони оселились у цій садибі поблизу дороги, яка веде до станції. Я наглядав за леді, як міг, бо відчував, що вони замислюють щось диявольське. Часом я заходив до них, щоб розвідати їхні наміри. Два дні тому Вудлі завітав до мене з цією телеграмою — про те, що Ральф Сміт помер. Він спитав мене, чи згоден я взяти участь у нашій оборудці. Я відмовився. Він спитав, чи згоден я сам одружитися з дівчиною і віддати йому половину спадщини. Я відповів, що згоден, але вона цього не хоче. Тоді він сказав: «Повінчаємо її з тобою, а за тиждень-два настрій у неї покращає». Я відповів, що нічого не робитиму силоміць. Тоді він заходився клясти мене, мов останній мерзотник, — а він і є підлий мерзотник! — заявив, що так чи інакше дістане своє, й пішов. Цієї суботи вона поїхала від мене. Я роздобув коляску, щоб леді відвезли до станції, але все одно стривожився й подався за нею на велосипеді. Проте вона була вже далеко, й перш ніж я наздогнав коляску, лихо вже сталося. Я зрозумів це, коли побачив двох джентльменів, що мчали назад у її колясці.