Король стрільців
- Автор: Керницький Іван
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-061-2
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Король стрільців». Краткое содержание книги:
Відтак — еміграція, табори переміщених осіб, гірка доля українського емігранта. Велика частина творчого спадку письменника торкається життя українців в еміграції.
Це видання є першим, що охоплює більшість невідомих сучасному читачеві творів Івана Керницького.
Юрко розсміявся й постукав люлькою до коліна, витрясаючи з неї порох. Сивий дим «Вірджінія» снувався мережками над його чолом…
Біль Кулідж тріснув до каменя коробкою зі сушеного м’яса і розвів свої широкі рамена. Його хлоп’яче лице було схвильоване. Він приступив до Юрка й простягнув до нього руку.
— Єс. Я ще раз прошу вас вибачити мені мою нахабність!.. Мені дуже соромно… Тепер я шаную вас і ваш нарід, і збоксую на квасне яблуко кожного, хто спробує кепкувати з ваших земляків та не потрапить вимовити прізвища ваших славних людей! Простіть мені, любий друже!..
З-поза насуплених клубів хмар викотилась поблідла місячна покришка, щоби ще подивитися, як коло білої могили з ледяним хрестом стискали собі дружньо долоні два стрункі хлопці зі золотистими обличчями, наче різьбленими з бронзу…
Сивезні тумани, похнюпившись, сунули чередою від крижаного Океану. Рожевів Схід — і гасли останні зорі.
Ставав ранок.
Святоіванські вогні
Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг, запаморочений, в похміллі від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.
Щось — гей чадом і чемерицею — дишуть спросоння купини муравлищ і дикі хабази по дебрах і свіжа живиця, що зледеніла мережками на рожевій корі, й в п’янім безшелеснім хороводі ведуть химерні танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники. Від цього дивного похмілля, мабуть, і стара Хима дибає навмання лісом, як з празнику, з доброго празнику — м’ясного, не з крижівками і прісним борщем, мов на Чесного Хреста. Отак стара Хима — кривульками, від корча до корча, а грабові прутики, влізливі, гей ті реп’яхи, микають бабу то за димку, то за запаску, та по зів’ялих, як той шкурлат щоках, по носі з бородавкою, по очах бабу цвікають, каламутних і сухих, бо сльози витекли за дітьми та внуками — еге! — ще коли викапали до одної…
Діти й онуки пішли замолоду глодати сиру землицю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин, і гірку, як гірчиця, обгуркуй чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їдж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть в стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісного з каправими очима!..
Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чап-чалап! — а ліс, гей заворожений, ані шелевень, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень, і сухий мох та рум’яшок хрупотять під бабиними п’ятами, що потріскали, позсідалися — ріпицю на них можна сіяти.
Часом баба настолочить сивульку, чи хробачливого козаря: зараз розгортає папороть і нипає, чи нема другого; як найде — прихапцем пхає за пазуху. В ломаччі щось сшолопотить — баба наслухує: може, яка гадина?.. — і мороз йде бабі поза гребінну рубаху, холодний піт слезить з-під очіпка і руки трясуться, гей легкі на окропі, коли тягне гілляку з австрійського «дикунка», а бабині руки зісохлися, як цівки із пряжі, — такі спашені від розкошів та гараздів… Десь на дубі скричить спросоння дрозд, як перепуджений, мигне темна тінь з пенька на пеньок, а на бабі знову тіло терпне й серце опихає, наче в ступі: це жах повзе-рачкує он там, з глухині, а бабі ввижаються якісь страхіття — може, зеленобороді лісовики зі сернячими ратицями, може, богині з чорними гривами, що вийшли з дряговинь в Купайлову ніч прати сорочечки потерчатам…
Тихо плюскаються зорі в чистих, як слеза, дощевих калюжах, що блистять між золотистою перервою на галявах. На одній полянці, що вся засинілася від незабудьків, виглядає з зілля лисий кінський череп; сполоканий росами та висушений сонцем — глумливо шкірить клаваки до розмріяного неба. Святоіванські вогники безжурно граються над ним, виводять аркана…