Стара фортеця
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #1
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Стара фортеця». Краткое содержание книги:
— Кому? Петлюрі. Він хоче на свій бік нас переманити, щоб, коли ми попідростаємо, за його директорію воювали. Чорта пухлого! Не діжде, душогуб клятий!
В цей час кролиця застукотіла задніми ланками об дно клітки.
— Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці.
— Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися.
Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса.
— Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи…
— Він сам до тебе сів чи ти підманив?
— У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя.
Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна…
— А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить.
— Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть.
— А що? Шкода йому?
— А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають.
— У вас своєї хіба нема?
— Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить.
За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч.
Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху.
Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався.
— Ти вдома? — радісно сказав Петько.
— Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася?
Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу.
— А ти… ти звідки знаєш, що я був у театрі?
— Подумаєш — секрет! Усі знають.
— Куниця?.. Він що — був у театрі?
— Ну, в гімназії бачив, як вас виводили. Чого ти причепився? Ходімо в сарай.
Юзик теж зустрів Маремуху неласкаво. Петько почував себе ніяково, він розумів, що ми не дуже прихильні до нього. Він потупцював трохи на місці, а тоді, побачивши кролицю, метушливо, скоромовкою сказав:
— Ой, який кріль! Де ти такого дістав, Васько? Навесні у вас інший у дворі бігав. Правда? Цей красивіший, цілий баран, а не кріль!
Але даремно витанцьовував Петько перед моєю кролицею. Марно прицмокував він губами від захвату. Куниця і я чудово розуміли, що Петько просто хотів підлеститись до нас. Все було даремно. Одне з двох: або з нами дружити, або із скаутами голоногими до театру ходити. І ми удавали, ніби не помічаємо Маремуху.
Помовчавши трохи, Маремуха знову заговорив:
— Я не додивився всієї вистави. Ще одна дія залишилася.
— Чого ж так? Сидів би вже там до кінця. Чого сюди приперся? — не стерпів Куниця й суворо обірвав Петька. — Які з нас тобі товариші? Паничі, скаути — тобі товариші. Котька Григоренко — тобі товариш. Іди до нього в гості. — І Юзик з люттю сунув у ніс кролиці морквяне бадилля.