Люди навпроти

Соня, поки Аділь-бей розглядав її речі, стояла біля стільця; потім вона непомітно, наче ковзнула вниз, сіла. А Аділь-бей уже розглядав свою фотокартку, яку щойно дістав із сумочки і про яку вже давно забув: знімок було зроблено у Відні, біля тенісного корту. У сірому фланелевому костюмі, з тенісною ракеткою в руці, він спирався на невеликий спортивний автомобіль, а за кермом сиділа дочка одного із службовців міністерства закордонних справ. Обоє дивилися в об'єктив і весело всміхалися.

Робив цей знімок брат тієї дівчини — його тінь лежала на квітнику з тюльпанами. Сценка була дуже виразна, і, дивлячись на цю тінь та усмішки, можна було здогадатись, які слова звучали в ту мить:

— Не рухайтесь, знімаю!

А після цього — сміх, прогулянка на машині, гра в теніс на корті.

Соня чекала. Аділь-бей, не кажучи ні слова* поставив фотокартку на стіл і дістав із сумочки маленьку пробірку.

Чому він машинально закрив сумочку й віддав її дівчині? Цього він і сам не розумів. Важко, повільно дихаючи, Аділь-бей двічі пройшов до вікна й назад, тоді сів навпроти Соні.

— Ну що?

Вона мовчки дивилася на нього; повіки в неї здригалися, риси зблідлого обличчя загострились. Аділь-бей не знав, що робити далі. Спитавши: «Ну що?» — він не чекав відповіді. Пробірку Аділь-бей поклав на стіл — не було потреби нюхати її, щоб переконатися: в ній саме те, що він шукав.

Чи варто злитися, кричати, галасувати, погрожувати? Соня навіть не ворушилась, не плакала. Вона сиділа в тій самій позі — тиха чи, скоріше, байдужа, з сірими плямами очей на блідому личку.

Кілька разів він збирався заговорити, але потім відмовлявся від цього наміру: ніякі слова не могли зарадити в такій серйозній ситуації. Але ж треба щось робити! Аділь-бей роззирнувся довкола, шукаючи якоїсь зачіпки. Першою його жертвою стала чорнильниця: він схопив її і жбурнув на підлогу.

— Скільки ще мені залишилося жити? — нарешті озвався Аділь-бей.

Ці слова стали єдиним виявом його хвилювання. Проказавши їх, він пригадав, як був мало не вмер. Аділь-бей сидів і вдивлявся в Сонине обличчя. В його погляді було більше розпачу, ніж ненависті. Так дивиться тяжкохворий або тяжкопоранений.

— Відповідайте!

Дівчина не зводила з нього очей, але навіть не здригнулася.

— Це ви отруїли мого попередника, признайтеся! І я так само помер би одного чудового дня? — Він важко дихав і стискав кулаки. Сонина незворушність дратувала його найбільше.

— Скажіть же що-небудь! Ви чуєте мене? Я наказую вам говорити!

Він був ладен схопити її, труснути чи навіть і вдарити. Але раптом відчинилися двері, ввійшла служниця й рушила через кабінет на кухню.

— Накажіть їй забиратися геть! Я не хочу її більше бачити!

І тоді Соня заговорила. Вона обернулася до служниці й спокійним, звичайним голосом повторила по-російському його розпорядження.

Довелося зачекати, поки служниця піде. Дивлячись, як по шибці стікає вода, Аділь-бей відчував, що сили покидають його.