Кут паралельності
- Автор: Тесленко Александр Константинович
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кут паралельності». Краткое содержание книги:
— Так. Ви знаєте про них, командире?
— Трохи знаю… Так… Щось чув…
Я щиро зрадів. Якщо Остуда щось чув про номмогранів, то не доведеться розповідати все «з нуля», добирати найпростіші слова…
— Але самі їх ніколи не бачили, командире? Правда? Вони дуже часто живуть разом з нами в одному тілі, але здебільшого існують самостійно.
— Ні, сам не бачив.
— Вони прозорі, наче скляні… Я їх бачу принаймні саме такими.
— Г-гм. Це цікаво. Дуже цікаво.
Я поглянув довкола, шукаючи поглядом Номмо, але його не було чи просто я його тепер не бачив.
— А навіщо ти ходив до них? — спитав Остуда і несподівано для мене позіхнув.
— Вони мене запросили. Я зараз розповім усе з самого початку, командире. Слухайте…
Григір Остуда ще раз позіхнув і раптом сказав, перебивши мене:
— Я сьогодні дуже втомився. Давай відпочинемо, Білкаре. А завтра ти все мені розповіси.
— Ні! — вигукнув я. — Я розповім зараз. Я знаю про номмогранів…
— Номмограни… Що ж, цікаво… Але ж як хочется спати, — він знову позіхнув. — Давай відпочинемо.
— Я не можу зараз заснути.
— А ти ось на, випий. — Командир підійшов до столу і вийняв із шухляди невелику пляшечку. — Випий. Ти добре відпочинеш. А вранці я прийду до тебе. Тоді на свіжу голову ми й побалакаємо. Номмограни — це дуже цікаво. Вони такі… скляні… І такі… Домовились? — простяг мені пляшечку.
— Ви гадаєте, командире, що зараз треба спати? Але те, що я хочу розповісти, видається мені дуже важливим…
— Тим паче. Усі важливі справи треба починати зрання. Ну, пий… І будемо спати. Треба гарно відпочити. Ти геть безсилий. Хіба так можна, Білкаре? З дороги потрібно було відпочити, а ти відразу до номмогранів. Їм то що, номмогранам, вони скляні. А ти повинен берегтися. Пий!
Сам не розумію, як я його послухав. Я справді взяв до рук ту пляшечку і зробив невеликий ковток. Прокинувся я від знайомого голосу. Хтось поплескував мене по щоках. Я розплющив очі і побачив долоню майстра Імбрикату-са, а потім і його обличчя, пооране глибокими зморшками.
— Ну, як справи, Білкаре?
Поруч із майстром стояло два біокібери технічної обслуги, принаймні форма у них була, як прийнято. Всі троє стояли напружені і дивилися на мене з помітним острахом, чекаючи якихось несподіванок.
І я одразу все зрозумів. Доки я спав, командир, наляканий моєю поведінкою, викликав аварійну бригаду з комбінату біокібернетики.
— Ну, що ж ти так, Білкаре? Треба було відразу про все розповісти. А ти затаївся… — з жалем промовляв майстер Імбрикатус, мов до дитини чи до тяжкохворого. — Ти думав, само минеться. Я розумію. А воно, бач, не минається… Ех, Білкаре. А можна ж було все одразу поправити, — поплескав лагідно мене по плечу.
Перед тим, як повернутися в барореторту, я попросив зробити запис в комбінатівському інформаційному центрі. Кожен біокібер повинен зробити свій запис перед демонтажем, де б повідомляв найважливіші думки і висновки свого існування. Не кожен це робить, але я нагадав майстрові Імбрикатусові про це моє право, і він погодився зі мною, скрушно хитаючи головою.
«Якось майже випадково я натрапила на запис в інформаційному центрі Інканського комбінату біокібернетики, зроблений біокібером Білкаром. Спершу я сприймала його розповідь як опис цікавих, але хворобливих видінь. Та нараз подумала, що, можливо, все не так просто у цій історії. Я поцікавилась долею біокібера Білкара. Мені повідомили його координати. На той час він саме повернувся з чергового польоту. Я знайшла його на орбітоні «Земля-28», і між нами відбулася така розмова:
— Шановний Білкаре, пробачте, я нещодавно познайомилась з вашим записом в Інканському центрі біокібернетики і дуже хочу…
— Пробачте, але то не мій запис.
— Не ваш?
— Так. То запис мого попередника. Його також звали Білкаром, але він був створений з надзвичайно чутливими рецепторними системами. Тепер уже незаперечно доведено, що такі конструкції не можуть функціонувати адекватно. Чутлива рецепторна система обов’язково провокує асоціативні зрушення в церебеляторі, одне слово…
— Ви знайомились з записом… свого попередника?
— Так, безумовно.
— І що ви можете сказати?
— Загалом, гадаю, я вже все сказав.
— Так, але чи не здається вам, що там є зерно істини? Принаймні це могло бути.
— Що могло бути?
— Я хочу скааати, що можна припустити існування якихось ефірних створінь, котрих ми не бачимо, але…