Антологія української готичної прози. Том 2
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6945-0
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Антологія української готичної прози. Том 2». Краткое содержание книги:
Том, який ви зараз тримаєте у руках, присвячений готичній прозі ХХ ст. і обіймає творчість письменників, які творили на початку сторіччя, у міжвоєнний період та в діаспорі. Сюди увійшли твори Івана Франка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Надії Кибальчич, Антіна Крушельницького, Наталени Королеви, Гната Михайличенка, Софії Яблонської та багатьох інших.
Стежкою, садами вийшли ми на цвинтар, до материної могили.
Було тихо. Сонце цілувало землю, на ній будилися квітки з медом і запахами. Білі хмарки линули по небу, як лебеді по синьому морю.
Мати наче дивилася на нас із-за тіней дерев.
Старий шепотів:
– Я віз її до лікаря, а вона хотіла вертатися додому і дуже побивалася за тобою: «Хто буде йому співанок вечором співати?… Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?… Як Назар підросте, то перекажи йому від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки в Бога випросила, коли дав мені таку доленьку…» Тут ухопив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і була щирою посестрою в радості і смутку, а вона була їй вірна до останнього подиху.
Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з’явилася переді мною.
Її очі дивилися на мене, – моя безмежна туга воскресила її.
Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.
Так минали дні.
В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.
Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.
Найраніше вона з нас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.
Як звичайно, вона порається сама в хаті – й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.
В лісі – джерело. Ось мати йде по воду, та не доріжкою, а мохом, куди ще ніхто не йшов.
Покійна будить в мені душу, і переді мною постає дивний світ образів.
Ось я лежу хворий, вона на ослоні біля вікна пряде кужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову, в хаті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола. Я задивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби заспівала щось. І вона співає.
Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Буджуся – довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивиться на мене і плаче нишком. Вранці я проснувся, і мені стало легше. Мати винесла мене на призьбу.
Над головою – блакитне небо, а над обрієм товпляться білі й рожеві хмари.
– Оце славне товариство виступає в похід, а онде леви везуть богиню в ясному ридвані, – вказує мати на хмари.
По нивах буяє вітер, дівчата мигають серпами, співанка стелеться далеко, як подільський лан.
Ой як ясненько, ой як миленько, куди сонечко сходить… А ще ясніше, а ще миліше, куди матінка ходить…
Мамо, мамо!.. Ти одна у світі свята. Недарма оспівують тебе поети.
Смерть закрила твої очі, як хмара ясні зорі. Батько сидів біля мене, задивився на портрет давньої дружини й проганяв рясні сльози.
– Тепер на старість не маю нікого, лиш її. Не раз у безсонну ніч здається мені, що вона стукає у двері, виходжу, а навколо – темно, глухо й пусто… Знаю, що не зійдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, тону, потопаю… А то явиться мені у сні – тиха, лагідна, як колись. «Вибачай, – каже, – що не додержала я тобі товариства… Дівчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полудні змучилися мої білі ніжки, і тяжкий сон зламав мене…»
Увійшла служниця і сказала, що «пані» кличуть.
Старий скривився й вийшов.
Служниця вбирала в кімнаті, поглядала то на портрет, то на мене. Я помітив, що хоче мені щось сказати.
Я почав з нею розмову і довідався, що небіжчик її тато служив тут давно. Потім вона оглянулася й шепнула:
– Я б вам щось сказала, але боюся…
– Кажи, я не видам тебе.
Присадкувата постать зігнулася, буцім стирала пилюку; обгоріле, некрасиве, але добре лице її було схилене над роботою. Я почув ось що:
– Пані й панич у великому клопоті, бо гадають, що ви приїхали відібрати свою землю. Перед татом криються, бо він – за вами. Але ви стережіться, бо вони хочуть підкупити якихось людий, зв’язати вас і відвезти десь, ніби, як це я зрозуміла, до такого дому, що в ньому тримають божевільних. Все по ночах пані з паничем радяться, я це підслухала та й кажу вам, тільки прошу вас дуже, не видавайте мене.
Нам инколи й не сниться, що одна людина копає під нами яму, а друга – рятує.
В якому оточенні перебував я весь час!
Аж тепер я зрозумів, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…