Тінь уже кілька годин прямував на південь, чи, точніше, сподівався, що рухається більш чи менш у тому напрямку. Вузенька дорога звивалася крізь ліс без жодного вказівника — десь, як він собі уявляв, на півдні Вісконсину. Якось по дорозі пронеслися кілька позашляховиків, засліплюючи фарами, і Тіні довелося добряче збочити з їхнього шляху і зачаїтися серед дерев, поки вони проїхали повз. Ранкова імла стелилася аж до пояса. Машини були чорні.
За півгодини Тінь зачув гелікоптери із заходу, і він знову зійшов з лісової дороги. Вертольотів було два, Тінь принишк у заглибині під поваленим деревом і слухав, як вони пролітали над ним. Коли вони трохи віддалилися, Тінь визирнув на коротку мить, аби кинути один погляд на сіре зимове небо. Як він і очікував, гелікоптери були вифарбувані у матовий чорний. Тінь просидів під деревом, поки шуму гвинтів геть не стало чути.
Між дерев снігу напорошило небагато, але достатньо, щоб він поскрипував під ногами. Тінь не раз подякував Лорі за хімічні грілки: без них його руки і ноги просто повідвалювались би від холоду. Поза тим, усередині все ніби геть затерпло: затерпло серце, затерп розум, затерпла душа. І ця отерплість, як він розумів, була куди глибшою і давнішою, ніж він міг собі подумати.
Зрештою Тінь дійшов до повноводного струмка. Такі струмки в цих місцях називали «ручаями», а вимовляли це слово «ручей». Тінь вирішив піти за його течією. Струмки впадають в річки, всі річки ведуть до Міссісіпі, і якщо він ітиме далі, а там вкраде човна чи збудує плота, то врешті дістанеться до Нового Орлеана. Там було тепло — і ця думка видалась дуже приємною з одного боку, але не особливо здійсненною з іншого.
Гелікоптери більше не показувалися. Тінь подумав, що і ті два летіли радше навести лад на покинутій колії, а не шукали його: інакше б вони були тут знову. Разом із собаками, сиренами і іншими атрибутами погоні. Але ні, навколо було тихо і порожньо.
Чого він хотів? Щоб його не спіймали. Щоб його не звинуватили у вбивстві тих людей з потяга. Він уявляв, як скаже: «Це не я. Це моя мертва дружина», і уявляв вирази обличчя представників закону. Потім люди довго сперечатимуться, здурів він чи ні, а він тим часом відправиться прямісінько на електричний стілець.
Він розмірковував про те, чи є у Вісконсині смертна кара. Розмірковував, чи це взагалі має значення. Він хотів би розуміти, що відбувається — і знати, чим це все зрештою закінчиться. Аж ось до нього дійшло, — він сумно усміхнувся на цей здогад, — що понад усе йому хотілося нормальності. Він хотів, щоб йому не довелося відсидіти, щоб Лора досі була жива і нічого з того, що трапилось останнім часом, не траплялося.
«Не можу сказати, що ця опція тобі доступна, любчику», — залунав у його думках грубуватий голос Середи. Тінь кивнув сам собі. Це недоступна опція. Ти спалив мости. Тому просто іди далі. Спокутуй власні гріхи.
Десь далеко дятел довбав гнилу колоду.
Тінь раптом відчув, що на нього хтось дивиться: зграйка північних кардиналів якусь часину розглядала його з голих гілок бузинового куща, перш ніж повернутися до дзьобання ягід. Кардинали виглядали, ніби ілюстрація до календаря «Співочі птахи Америки». Цвірінькання і переспіви пташок нагадували озвучку до ігрового автомата, Тінь чув їх, йдучи вздовж струмка. Зрештою, затихли і вони.
На галявині в тіні пагорка лежало мертве оленятко, а поряд чорний крук, що габаритами скидався на невеликого пса, клював труп, видираючи і відриваючи шматки м’яса довжелезним, страхітливим дзьобом. Очей у оленяти вже не було, але його мордочку не зачепили. На крупі біліли плямки. Тінь подумки поцікавився, як воно здохло.
Птах схилив голову набік, а потім промовив:
— Ти, людина-тінь, — голос був такий, ніби один об одного труться великі камені.
— Я — Тінь, — відповів Тінь. Ворон перескочив на круп оленяти, задер голову і наїжачив пір’я на голові і шиї. Він був здоровенним, а його очі нагадували чорні намистини. Було щось страхітливе у сусідстві птаха такого розміру.
— Каже, що знайде тебе в Кайро, — заскрипів ворон. Цікаво, який це з Одінових супутників, подумав Тінь, Гуґін чи Мунін — думка чи пам’ять?
— Кайро?
— В Єгипті.
— І як, на бога, мені потрапити в Єгипет?
— Іди за течією Міссісіпі. На південь. Знайди Шакала.
— Послухай. Я не хочу здатись... О господи, послухай... — він зупинився, аби зібрати думки докупи. Йому було холодно, він стояв посеред лісу і розмовляв зі здоровенним чорним птахом, який мав за обід Бембі. — Отже... Про що я... Я просто не хочу жодних загадок.
— Загадок, — доброзичливо погодився крук.
— Мені треба пояснення. Шакал в Кайро. Це мало що пояснює. Звучить як репліка з паскудного шпигунського трилера.
— Шакал. Друг. Каррр. Кайро.
— Ага, до мене дійшло з першого разу. Мені потрібно більше інформації.
Птах відвернувся і відірвав ще шмат м’яса від ребра оленяти. Тоді перелетів на дерево, а шмат м’яса звисав з його дзьоба, ніби довжелезний кривавий хробак.
— Гей! Ти можеш принаймні вивести мене до справжньої дороги?
Ворон перелетів на гілку повище і подалі. Тінь кинув погляд на труп оленяти. Певно, якби він був справжнім суворим мешканцем лісу, то без проблем вирізав би собі соковитий стейк і негайно засмажив би його на ватрі. Натомість він сів на повалене дерево, з’їв «Снікерс» і виснував, що справжнім мешканцем лісу зовсім не був.
Крук каркнув з краю просіки.
— Хочеш, щоб я пішов за тобою? Хороший песик прилетів сповістити про якусь чергову халепу, в яку втрапив хазяїн?
Птах знову нетерпляче каркнув. Тінь встав і попрямував до нього. Ворон почекав, поки Тінь підійде, а тоді перелетів на інше дерево, ліворуч від напрямку, в якому Тінь ішов з самого початку.
— Ей, чуєш! Гуґін! Чи Мунін! Чи що ти там таке!
Птах повернувся, підозріливо схилив голову набік і втупився у Тінь своїми блискучими очима.
— Скажи «Невермор».
— Пішов ти нахуй, — відповів ворон.
Поки вони просувалися лісом — ворон перелітаючи з гілки за гілку, а чоловік продираючись крізь чагарі, крук не озвався до Тіні більше жодним словом.
