Чекаючи на Боджанґлза

Перед північчю натовп відійшов і став у коло, аби звільнити місце для танцю. Пари одна за одною виходили, аби потанцювати перед співачкою та її оркестром. Поміж ними були подружжя старших людей, які танцювали, несучи власні крихкі кістки та весь набутий досвід, для них танець був майже наукою, вони рухалися впевнено, з точністю до міліметра, здавалося, що вони вміють робити тільки це — танцювати та ще раз танцювати — і всі плескали, аби їх привітати. Молоді подружжя проходили, аби показати свою пристрасть, приборкану ритмом, вони рухалися так швидко, аж можна було подумати, що їхній одяг яскравих кольорів от-от запалає. Партнери в танці просто пожирали одне одного очима, в них на диво змішалися домінування та захват, а над усім цим панувала палка пристрасть. А також там були пари з танцюристами різних поколінь, і це було дуже мило. Маленькі хлопчики танцювали з бабусями, дівчатка — з татами, виходило незграбно, плутано та ніжно, але обов’язково дуже серйозно, старанно та уважно, тож бодай через це на них було приємно дивитися, всі їм плескали, аби підбадьорити. Раптом я побачив, як просто нізвідки з’явилася Мама, котра саме виходила на центр танцювального майданчика, одну руку вона поклала на стегно, другу простягнула в бік мого батька. Навіть якщо вигляд вона мала впевнений, то сам я дуже злякався і подумав, що вони не мають права схибити. Тато вийшов на арену, високо піднявши підборіддя, натовп стих від цікавості, було цікаво побачити, як танцюватимуть єдині чужі на цій вечірці. Оркестр мовчав, здавалося, цілу вічність, а потім знову почав грати, батьки почали поволі танцювати, обертаючись, ледь опустивши голову, очі в очі, ніби намагалися одне одного знайти та приручити. Мені це видалося водночас красивим і сумним. Потім старша пані в червоному та чорному почала співати, гітари розігралися, затремтіли тарілки ударних, кастаньєти клацали, моя голова закрутилася, а батьки полетіли. Батьки летіли, вони літали одне довкола одного, вони летіли, хоча ноги їхні були на землі, а голова — в повітрі, вони справді літали, ніжно приземлялися, а потім здіймалися знову, ніби нетерплячі вихори, вони знову летіли з пристрастю, в шалі нестримних рухів. Ще ніколи я не бачив, аби вони танцювали ось так, це нагадувало перший танець, а також і останній танець. Вони ніби молилися рухами, це був водночас і початок, і кінець. Вони танцювали, аж їм дух забирало, і я теж навіть не дихав, аби нічого не пропустити, нічого не забути та запам’ятати всі ці божевільні рухи. В цей танець вони вклали все своє життя, і натовп це чудово зрозумів, люди аплодували так, як ніколи, бо, як на іноземців, батьки танцювали так само добре, як і місцеві. Вони всім вклонилися під бурю аплодисментів, оплески звучали по всій долині лише для моїх батьків, а я знову почав дихати, я був за них дуже щасливий, я був виснажений, як і вони.