Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
«Слово Перестороги»
Людиною, що виручила чоловиків 1848 р. в оформленні національно-політичних ідеалів українського народу пробудженого в Галичині до нового життя, був парох с. Ветлина на Лемківщині о. Василь Подолинський. У відповіди на україножерні статті львівського «Дзєнніка Народового» написав Подолинський своє «Слово Перестороги», в якому, признаючи полякам право засидження й гостинности на українській землі, зареклямував для українського народу право автохтона й господаря. Перестерігаючи поляків перед безуспішністю польонізаційної акції на українському селі каже о. Подолинський, що «стотисячне військо можна перемогти, але не можна спольщити одного українського села. А хто хоче попсувати польську національну справу, хай іде з її пропагандою на українські села. Хоч Росія висипала вже кілька бочок аргументів на те, що українці й москалі це «один народ» то даремні її зусилля так само, як і польські зусилля в тому напрямі засуджені на повний неуспіх».
«Ніодин українець не буде зрадником України. Українці знають гаразд, що ознака їх національности не криється в релігії. Можна бути католиком, православним і поганином, а залишитися українцем».
Не бентежився Подолинський і тим, що вороги сплетничали на тему відродженого українства, як московської чи німецької інтриги: «Припустім, що ми ще ніколи не були народом, тільки завсіди провінціоналізмом, але це чейже не відбирає нам права бути народом від сьогодня. Ми віримо сильно в відродження вільної, незалежної України й нас зовсім не бентежить речинець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чимже є століття в життю нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу, це голос божий».
Надії на визволення України звязував Подолинський з надіями на визволення усеї Словянщини, що її уявляв собі, слідом за Кирило-методіївцями, як ліберальну федерацію всіх вільних словянських народів.
На польську концепцію накинення українцям польської мови, бо мовляв, українська мова це те саме що польська, відповів Подолинський: «Коли українцям треба спольщитися, щоби Польща була сильна, то чи не краще, щоби поляки зукраїнщилися? Коли українці, то поляки і навпаки - поляки, то українці, то чи не краще завести по школах українську мову навчання і хай усім здається, що вони творять по польськи? Колиж така наша претенсія до поляків видається кому смішна, то як можна трактувати поважно претенсію поляків до нас, щоби ми виреклися своєї мови тому, що вона і так польська?»
Думка про політичну незалежність України, якнебудь не війшла тоді ще в кров і кість загалу галицької інтелігенції, кільчилася в політичному світогляді не одного тільки о. Подолинського. Губернатор Голуховскі, денуйціюючи український національний рух перед віденським урядом, писав м. і: «Переміг цісарський уряд польську шляхту, що змагала до самостійної Польщі зі столицею у Варшаві, а тепер готов підтримувати український сепаратизм, що змагає до незалежної держави зі столицею в Києві». Нажаль на самому кільченню таких думок мусіло, покищо, покінчитися. Революційний буревій, що примусив габсбурську династію до уступок для народів монархії, притих. Повстання мадярів, здавлене при допомозі військ царя Миколи І, було перемогою австрійської реакції й гаслом повороту до «старих добрих часів» абсолютизму. «Весна Народів» не розвинулася в палке, соняшне літо.
Приборкання революції
Австрійський фельдмаршал Радецкі, висланий на приборкання італійських повстанців, зайняв зревольтований Медіолян і розгромив повстанчі війська під Кустоццою. Тимчасом у Відні кинулися на барикади робітники, звільнені від публичних робіт. Дня 13 серпня прийшло до кривавої зустрічі поміж робітниками і національною гвардією й військом. Впало тоді 18 робітників а 282 було ранених; гвардія залишила на полі бою 4 трупи й 56 ранених. Дня 5 жовтня дістали війська віденського гарнізону наказ до вимаршу і проти угорських повстанців. Італійські гренадирі відійшли на двірець під ескортом кавалєрії, але віденські гренадирі збунтувалися. Висланий проти збунтованих генерал Бреда з частиною полку Нассав, поляг один з перших. Юрба кинулася до міністерства війни, вхопила міністра Лятура й заколовши багнетами, повісила на ліхтарні. Дня 7 жовтня цісар утік з Шенбруну, залишаючи на полі бою кн. Віндішгреца, що вже мав за собою приборкання зревольтованої Праги. Права частина парляменту розбіглася, ліва проголосила себе в перманенції. Перед проголошенням революційного тимчасового уряду спинило віденців тільки випробуване привязання до династії. Віденці - вірні династії, але збунтовані проти двірської камарилі, пробували ставити опір військам Віндішгреца. Про завзятість того опору свідчить ок. 4.000 жертов по стороні революціонерів та біля 1.200 по стороні Віндішгреца, що 30 жовтня таки вмаширував до напів зруйнованого Відня.