Волинь

Самостійно. По-своєму… Їдьте до Праги, — несподівано закінчив він свою думку.

Володька ця думка, здавалось, заскочила, він хвилину вагається…

— За що? Мені навіть не дадуть пашпорта, — відповів:

Відчувалось, що він тут сперечається сам зі собою, що І наміри інші.

— Їдьте до Праги! Без нічого… Без пашпорта… Ідіть пішки… Ламайте закон, але йдіть, І більше нічого. Туди, ще є живий людський глузд. Шукайте людського глузду, і тут у нас його ще немає. Просто немає! Пам'ятайте, що одного разу і шапочки, і ті пролетарі полетять до чортової і матері, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це затямте!

Володько виразно збентежений, він не був готовий аж такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить і пече зовсім щось інше. Ніби розуміючи його, Лазюк зненацька пропонує:

— Як можете — ходіть зі мною до кіна. Там якраз дають «Нібелунгів». Варто це бачити.

Володько розуміє тенденцію Лазюка, він вже знає також що таке «Нібелунги», і йому справді хотілося б це бачити хоч би у кіно, але при цьому пригадав свої фінансові гаразди…

— Може, іншим разом… Мушу йти додому, — відповів він. І вони розійшлися недоговорені. А коли Володько спинився знов сам і знов на вулиці, він був деякий час, мовби ви колісний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке ніяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не лишень у Празі… Але й… деінде… Навіть у Києві. А хіба не можна ніяк бути там самостійним Він відчував тут вагання, він вже вистачально знав і розумів які саме думки і сили там домінують, відчував їх настирливу динаміку… Це щось не знутра, а ззовні і не від думки, а від простору, повітря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби і люди тут не мають голосу. Вони заражені, унесені, обезвладнені… Вони лиш медіум, на яки невидимий гіпнотизер вправляє свою волю.

Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали ти самих «Нібелунгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда… Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія… Ось Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду… А там он він прощається з Кримгільдою… Вона благословляє його в далеку переможну дорогу… І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою… Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна… Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно…

А потім він йшов далі, проходив побіля «Просвіти», на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи… Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина… Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса… Внизу на передньому плані роман «Залізна п'ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.