Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Теон спитав себе, чи побачить колись підводні палати Потоплого Бога, а чи його привид лишиться блукати Зимосіччю. «Смерть є смерть. Краще смерть, ніж Смердюк.» Але якщо задум Абеля провалиться, Рамзай зробить їхню смерть довгою і страшною. «Цього разу він оббілує мене з голови до п’ят, і скільки не благай, біль не вгамується.» Жоден інший біль, який знав Теон за життя, не міг рівнятися з тим жахіттям, яке вмів коїти Гицель своїм невеличким патральним ножиком. Скоро Абель сам отримає свій урок. І за віщо? «Джейна, її звуть Джейна, і вона має очі хибного кольору.» Лицедійка, якій наказали грати, що написано. «Князь Болтон знає, і Рамзай теж, але решта — сліпці, навіть оцей клятий бард з його лукавим вишкіром. Це з тобою зіграють жарт, Абелю, з тобою і твоїми убивчими хвойдами. Ти помреш навіть не за ту дівчину.»
Він трохи не вибовкав таємницю, коли Робина доправила його до Абеля, що сидів у руїні Згорілої Башти, але в останню мить стримав язика. Співець мав твердий намір здиміти з замку з донькою Едарда Старка. Якби він дізнався, що молода дружина князя Рамзая — всього лише вилупок управителя…
Раптом двері великої трапезної розчахнулися з тріскотом та брязкотом. Досередини вихором увірвався крижаний вітер і хмара блискучих кришталиків, що замиготіли у повітрі білими та блакитними іскрами. Слідом важкими широкими кроками увійшов пан Гостін Фрей, обліплений снігом знизу аж до пояса, з тілом на руках. На всіх лавах люди покидали кухлі й ложки та роззявили роти на похмуре видовисько. У трапезній запанувала тиша.
«Ще один труп.»
Сніг падав з кожуха пана Гостіна, поки він прямував до високого столу, карбуючи кроки на підлозі. З тузінь фреївських лицарів та стражників увійшли за ним. Серед них був хлопчина, відомий Теонові — Великий Вальдер, менший з двох, з вузьким лисячим писком, кощавий, наче тріска. Його груди, руки і одяг вкривали плями крові. Почувши її запах, коні злякано заіржали, а собаки повискакували з-під столів, принюхуючись. Люди один за одним підводилися з лав. Тіло на руках пана Гостіна виблискувало у світлі смолоскипів рожевою памороззю — холод перетворив кров покійного на лід.
— Це син мого брата Мерета. — Гостін Фрей поклав тіло на підлогу перед помостом. — Зарізаний, наче порося, і закопаний у сніговому заметі. Зовсім ще хлопчик!
«Малий Вальдер, — подумав Теон. — Той, що більший.» І зиркнув на Робину. «Їх аж шестеро, — пригадав він. — І кожна могла це скоїти.» Але праля спіймала його погляд своїми очима і відповіла:
— Це не ми.
— Тихо! — застеріг її Абель.
Князь Рамзай спустився з помосту до мертвого тіла. Його батько повільно підвівся з місця — блідоокий, непорушний, урочистий обличчям.
— Ниций вчинок. — Уперше голос Руза Болтона пролунав досить гучно, щоб усі почули, не дослухаючись. — Де знайшли тіло?
— Попід отією вежею, що в руїнах, пане князю, — відповів Великий Вальдер. — Де старі химери сидять.
Рукавиці хлопця вкривала кров його брата у перших.
— Я ж йому казав: сам не ходи. А він відповів, що має знайти чолов’ягу, який завинив йому срібла.
— Кого саме? — завимагав Рамзай. — Скажи його ім’я! Вкажи його мені, хлопче, і я зроблю тобі кирею з його шкіри.
— Він не казав, мосьпане. Лише згадав, що виграв гроші в кості. — Малий Фрей завагався. — Кількоро вояків Білої Гавані навчали інших кидати кості. Не скажу, хто саме, але такі були.
— Ясний пане! — басовито загув Гостін Фрей. — Ми знаємо людину, яка це вчинила. Вбила і хлопця, і решту. О, не власноруч — певно, що ні. Бо сама надто жирна і боягузлива, щоб бруднити власні руки. Вона лише віддала наказ.
Фрей обернувся до Вимана Мандерлі.
— Насмілитеся заперечувати?
Князь на Білій Гавані відкусив половину ковбаси і мовив:
— Зізнаюся… — Він витер жир з вуст рукавом жупана. — Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало?
— На останні іменини — дев’ять.
— Такий юний був, — хитнув головою Виман Мандерлі. — Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея.
Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки — все, що могло правити за зброю.