Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
Двома іншими кантонами мала бути етнічна Литва зі столицею в Каунасі та білоруська Литва зі столицею в Мінську. Ідея Литви з кантонів, об'єднаних у федерації з Польщею, з'явилась не на порожньому місці. Її висунули під час повстання 1863 р., а потім десятиліттями обговорювали соціалісти. Проте в умовах 1920 р. цю ідею неможливо було втілити. Відбудова федеративного Великого князівства Литовського потребувала щонайменше всіх трьох кантонів, тоді як Желіговський із Пілсудським спромоглися створити лише один. Литовський уряд у Каунасі не виявляв до цього жодного бажання, а окупація Каунаса не лише порушила би дух федералізму, а й спровокувала би негативну реакцію європейських сил. Зі свого боку польські ендеки також робили все можливе, щоб жоден білорусько-литовський кантон так ніколи й не з'явився. Того ж дня, як Желіговський проголосив «Центральну Литву», польська делегація в Ризі відхилила більшовицьку пропозицію щодо Мінська та інших земель, які були зайняті польською армією. Було зрозуміло, що федеративна програма приречена. У польській делегації домінував ендек Станіслав Грабський (1871–1949), який хотів створити таку Польщу, де переважали би поляки. Він взяв гору над союзником Пілсудського Леоном Василевським, що відстоював федеративну позицію[115]. Його делегація представляла на переговорах націонал-демократичний польський уряд і сейм, а не Пілсудського, голову польської держави. За Пілсудським стояли армія та її офіцерський корпус, за Грабським — сейм, в якому домінували ендеки.
Отже, ідея федерації була приречена на поразку через посилений спротив польських ендеків у Варшаві та литовського уряду в Каунасі, що унеможливили створення білоруського та етнічного литовського кантонів. Таким був неоголошений союз модерних націоналістів, що прагнули створити національні держави й поховати ранньомодерні традиції Речі Посполитої. Щоб уникнути будь-яких формальних двозначностей, Литва офіційно зреклася Люблінської унії 1569 р.
Білорусь. Білоруські діячі розцінили Ризькі домовленості як зраду та трагедію. Хоча попереду були інші проблеми, після Риги вже неможливо було повірити, що Варшава підтримає білоруські сподівання. Хоча польська держава утримувала Вільно та деякі західно-білоруські території, цього було недостатньо, щоб зробити ідею федерації досяжною. Визначені в Ризі кордони, як того й прагнули ендеки, перетворили білоруськомовну меншість у Польщі на незначну та сільську. Без Мінська білоруська інтелігенція була замалою, щоб стати союзником будь-якої польської політичної партії; а тільки-но в Мінську було встановлено радянську владу, як білоруські національні прагнення в межах Польщі стали розцінюватись як прихований більшовизм. Радянський Союз справді виглядав надзвичайно привабливим для польських білорусів. Його було створено як номінальну федерацію держав у 1922 р. Однією з них була Білоруська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею в Мінську. Радянська політика, нав'язана Комуністичному Інтернаціоналу, полягала в тому, що Білоруська РСР мала розширитись на захід, щоб включити етнічні білоруські землі в межах Польщі.
У 1920-х рр. комунізм, експортований до Польщі, експлуатував гасла антидержавного націоналізму та земельного питання. У ці ранні роки Радянського Союзу для роздмухування революції в Польщі було використано два ленінські тактичні нововведення — союз із селянством й експлуатація національного самовизначення. Закордонна агітація підтримувалася відповідними акціями вдома. Етнічний принцип, базис реваншизму Білоруської РСР та створеної в Польщі Комуністичної партії Західної Білорусі, був насправді втілений у межах Радянського Союзу. У 1923, 1924 і 1926 рр. територія радянської Білорусі розширилась на схід за рахунок Російської республіки, а в 1920-х рр. Москва підтримувала білоруську культуру. Тоді як в імперські часи не було жодної школи з білоруською мовою викладання, у 1920-х рр. Білоруська РСР могла пишатись Академією наук, Білоруськими державним університетом та бібліотекою, Інститутом білоруської культури та чотирма тисячами білоруських шкіл. Саме в радянській Білорусі було написано перший підручник з білоруської історії, однак він не був виданий, а його автора вислали в Москву[116].
115
Dabski Jan. Pokoj ryski. — Warszawa: Kulerskiego, 1931. — s. 78; Wojdylo Witold. Traktat w Rydze w koncepcjach politycznych obozu narodowego // Wojciechowski. Traktat Ryski 1921. — s. 53–55. Про другорядні мотивації Грабського див.: Kawalec Krzysztof. Narodowa Demokracja wobec traktatu ryskiego // Ibid. — s. 31–45. Про Василевського див.: Stoczewska Barbara. Litwa, Bialorus, Ukraina w mysli politycznej Leona Wasilewskiego. — Krakow: Ksiegarnia Naukowa, 1998. Про Пілсудського і Василевського див.: Wasilewski. Jozef Pilsudski: Jakim go znalem. — Warszawa: Roj, 1935.
116
Я маю на увазі: Доўнар-Запольскі. Гісторія Беларусі. Рукопис був завершений у 1926 р. Про радянське використання селянських і національних проблем у Польщі див.: Jackson George. Comintern and Peasant in East Europe, 1919–1930. — New York: Columbia University Press, 1966. — p. 22, 182 і далі.