Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
На шпальтах новин повідомлялося про успіхи окремих представників роду. Проти законопорушників друкувалися застереження. Іноді там публікували прізвища родичів, яких рекомендувалося провідати в лікарнях або в'язницях.
Передові статті закликали до створення родинних програм охорони здоров'я, до заснування родинних спортклубів і таке інше. Запам'яталось мені одне есе, надруковане, чи то в «Нарцисократії», чи то в «Арахісовій всячині», де твердилося: родина з високими моральними засадами — найкраща гарантія законності й правопорядку, тому поліційна служба, очевидно, поступово відімре.
«Якщо вам стало відомо про родича, причетного до протизаконних дій,— писав автор,— не поспішайте повідомляти про нього в поліцію. Краще подзвоніть десятку своїх родичів».
І таке інше.
Війра сказала мені, що девізом газети «Лісові вісті» були слова: «Добрий громадянин — це гідний представник свого роду».
Поступово з'ясовувалися різні статистичні дивовижі. Наприклад, майже всі Молочаї вміли грати на музичних інструментах. Середні вага члена родини Кавунів перевищувала на кілограм вагу представника будь-якої іншої. Три чверті родини Сірки виявилися жінками.
І так далі, і таке інше.
Що ж до нашої родини, то одразу було відзначено: найвища концентрація Нарцисів припадає на Індіанаполіс та його околиці. Газета нашої родини саме там і виходила. Її редакційна шапка гордо проголошувала: «Надруковано в місті Нарцисів, США».
Отак воно.
Почали відкриватися перші родинні клуби. Я власноручно перерізав стрічку на урочистому відкритті одного з них — тут, на Манхеттені. Той клуб Нарцисів був на Сорок третій вулиці.
Та подія трохи схвилювала мене, хоч я й приймав заспокійливе у вигляді таблеток три-бензо-психоамілу. Колись давно, у тому ж таки будинку, я вже належав до іншого клубу, а також до штучно поширеної родини трохи іншого типу. Власне, як і мій батько, діди та прадіди.
У ті далекі часи цей будинок був місцем зустрічей багатих, наділених владою і вже літніх людей.
А тепер тут було повно матерів з дітьми, старих людей, які грали в шахи або шашки чи просто куняли в кріслах, підлітків, що розважалися кеглями або китайським більярдом.
Сміх та й годі.
Розділ 36
Під час того самого візиту на Манхеттен я вперше побачив один з клубів Тринадцятих. Я вже чув, що в Чікаго існує кілька десятків таких малоповажних закладів. А тепер з'явився і на Манхеттені.
Ми з Елізою не передбачили, що люди з числом 13 у других іменах негайно об'єднаються і, таким чином, утворять найчисельнішу з родин.
Так от, коли я запитав у швейцара манхеттенського клубу Тринадцятих дозволу на вхід, щоб ближче ознайомитися з новим закладом, моя соціальна реформа на мені ж таки й окошилася.
— Моє шанування, пане президент,— сказав швейцар.— Але хіба ви з Тринадцятих?
— Ні. Ви ж добре знаєте, що ні,— відповів я.
— У такому разі я скажу вам те, що повинен сказати,— мовив швейцар.— Хоч як я вас шаную, сер, але чи не пішли б ви, чоловіче, туди й перетуди? Стривайте-но, можете на прощання цмокнути мене в гузно!
Мене охопив дикий захват.
Тоді ж таки я вперше довідався про існування церкви Ісуса Христа Викраденого. В ті дні це був ще тільки дрібний культ у Чікаго, але згодом йому судилося стати найпопулярнішим серед американців віровченням за всю історію США.
Дізнався я про той рух із листівки, що її тицьнув мені в руки якийсь охайний і жвавий молодик у вестибюлі готелю.
Рвучко, мало не ексцентрично, він крутив головою й озирався на всі боки, наче сподівався угледіти когось чи то за пальмою в діжці, чи то під кріслом, чи навіть угорі — на люстрі.
Отак заклопотано нишпорячи очима довкола, він явно й не помітив, що вручив свою листівку самому президентові Сполучених Штатів.
— Кого це ви так видивляєтесь, юначе? — спитав я.
— Нашого Спасителя, сер,— відказав він.
— Ви гадаєте, він тут, у цьому готелі? — поцікавився я.
— Прочитайте листівку, сер,— мовив він.
Що я й зробив у своєму затишному номері, не вимикаючи радіо.
У верхньому кутку листівки був досить примітивно зображений Ісус Христос на повен зріст. Причому тіло намалювали у фас, а обличчя — в профіль, як у карткового валета.
У роті сина господнього стирчав кляп. Зап'ястки були в наручниках. Одну щиколотку стискали кайдани, другим кінцем з'єднані з ланцюгом, прикутим до підлоги. На нижній повіці всевидячого ока блищала одна-єдина досконало вималювана сльоза.