Серце пітьми
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-081-3
- Переводчик: Игорь Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Серце пітьми». Краткое содержание книги:
Кілька колоністів, які сунули за ношами, несли його зброю: два дробовики, важку гвинтівку і легкий кольт — каральні блискавки цього мерзенного Юпітера. Начальник, який ішов біля нош, схилився, щось шепочучи. Курца поклали в одній із тих крихітних кают, де місця вистачало лише для ліжка й одного-двох складаних стільців. Ми привезли йому запізнілу кореспонденцію, і чимало розірваних конвертів та відкритих листів вкрили його ліжко. Курцова рука знехотя блукала між усіх тих паперів. Але мене вразили вогонь у його очах та втома, що відбилася на його обличчі. То було не просто виснаження від хвороби. Здавалося, що йому нічого не болить. Курц, оця примара, виглядав ситим і спокійним, наче всі його забаганки були задоволені, принаймні наразі.
Він пошелестів одним із листів і, дивлячись просто мені в обличчя, мовив:
— Я радий.
Хтось написав йому про мене. Ось вони, ці особливі рекомендації, знову дали про себе знати. Мене здивував його тембр — Курц говорив голосно й легко, майже не ворушачи губами. А голос! Його голос! Серйозний, глибокий, розкотистий… хоча сам Курц був з вигляду спроможний хіба що на шепіт. Однак у нього було достатньо сили, — штучно збудженої, без сумніву, — аби покінчити із нами всіма, про що ви безпосередньо й дізнаєтеся.
У дверях нечутно з’явився начальник, я миттю вийшов, а він запнув за мною завісу. Росіянин, за яким із цікавістю стежили колоністи, пильно видивлявся щось на узбережжі. Я також спробував простежити за його поглядом.
Ген-ген удалині, на похмурому тлі лісу, невиразно ковзали темні силуети людей, а біля ріки, спираючись на довгі списи, стояли на осонні дві бронзові фігури у фантастичних головних уборах із плямистих звіриних шкур — войовничі й нерухомі, схожі на статуї. Освітленим сонцем берегом справа наліво снувала дивовижна й розкішна з’ява — жінка.
Вона виступала гордо, мірною ходою, вбрана в смугастий одяг, оздоблений оторочками. Її дикунські прикраси ледь дзеленчали й виблискували. Незнайомка високо несла голову, а зачіска її скидалася на шолом. Мідні набедреники закривали ноги до колін, дротяні латунні браслети піднімалися до ліктів, ясно-червоні плями горіли на її засмаглих щоках, незліченні коралі зі скляних намистин прикрашали шию. Дивні амулети, обереги, подарунки шаманів зблискували й тремтіли на її вбранні щокроку, — мабуть, за ті коштовності довелося віддати не один слонячий бивень. Це була розкішна, чарíвна дикунка з вогненними очима: щось лиховісне й величне було в її спокійному наближенні. І в тиші, що раптово запала над тим сумним краєм: неосяжна глушина, увесь величезний обшир плідного й таємничого життя, здавалося, дивився на неї задумливо, немов бачив у ній віддзеркалення власної похмурої та пристрасної душі.
Жінка спинилася біля пароплава, завмерла й повернулася до нас. Довга її тінь сягнула води. Її обличчя, трагічне й жорстоке, мало на собі печать дикого смутку, німого болю й страху перед якимось іще непевним, не ухваленим остаточно рішенням. Вона стояла нерухомо, уподібнившись довколишньому лісові, й дивилася на нас так, наче розмірковувала над незбагненною таємницею. Спливла ціла хвилина, і лише тоді дикунка зробила крок уперед. Щось тихо задзеленчало, сяйнув жовтий метал, колихнулися торочки на вбранні, і жінка зупинилася, немовби злякавшись. Хлопець поруч зі мною щось пробурчав. Колоністи перешіптувалися за моєю спиною. А вона дивилася на нас так, ніби від цього пильного, непохитного погляду залежало її життя. Зненацька дикунка розкинула оголені руки й піднесла їх над головою, сповнена божевільного бажання торкнутися неба, і цієї самої миті блискавичні тіні вигулькнули з-під землі, гайнули понад рікою й узяли пароплав у свої темні обійми. Запала грізна мовчанка.