Не вбивай

— Панно Мар'яно, — жалувався пан Згура, — їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу.

— А скажіть, будь ласка, що таке Згура? — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.

— Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, отак як на фельдмаршала кажуть наші козаки фершал.

— А може, ви не Діоскур, а Діомед? — завважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі:

— Буде вже, пане Згура, буде!

— Буде вже, нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкура, — жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?

— Чи раз. І в боях, і в полоні.

— То ви вже і в шведському полоні були?

— Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж, ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня.

— Хвали мене, ротику, бо розідру тебе.

— Це не похвала, а честь, кому честь, У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти.

— Особливо на писок...

Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Федорівна пригадала, що пора їм спати.

Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило, для кухні і для прислуги.

— Не будемо нашим паням місця забирати, — почав дякувати за вечерю Згура.

Але панна Мар'яна зараз-таки пришпилила його:

— Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?

— Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок, — відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику. — І якраз тому не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться.

Пішли. Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав:

— Прикро мені, пане-товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича.

— Що ж таке? Кажіть!

— Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене.

— Впевняю вас.

— Так слухайте тоді.

Він присів біля Чуйкевича і, пикаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана.

— Чого ж хоче теща моя?! — аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.

— Булави, — відповів Згура. — Булави захотілося Кочубеїсі.

— Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині лишає, між ними гарні стосунки.

— На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Федорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють.

— Доноси? — І Чуйкевич вхопився за голову руками. — Мій тесть і теща донощики на свого гетьмана й добродія!

Він зірвався з лежанки і нервово став ходити по току повітки.