Комісар Мегре і Кіціус

І я придумав. Якщо по правді, то не зовсім я. Просто, коли стояв біля вікна, ламаючи голову, з якого боку підійти до отого диспетчера, від вулиці почувся знайомий цокіт металу об асфальт і важкі зітхання, схожі на конячі. І тут мене осінило. Через п'ять хвилин двометрова дитинка, що ледь не стала жертвою боротьби цнотливого начальства з розпусною капіталістичною модою, заповнювала собою половину мого кабінетику.

— Малий, ти вже дізнався, як повидло у подушечки запихають?

— Ще ні, товаришу капітан. Я вже і у старшини питав, а він каже: оженись із баришнею з кондитерської фабрики, вона тобі у першу шлюбну ніч все розкаже і покаже.

— І що? Оженився?

— Ще ні, але на баришню вже оком накинув. Із себе нічого, а головне — на Карла Маркса працює.

— Ну-у-у, поздоровляю. І як же її звати?

— Не знаю, ми ще не познайомилися.

— Звідки ж ти її знаєш?

— На фотографії бачив у двоюрідної сестрички. Каже, її подружка. Я ту фотку тихенько потяг. Показати?

І він витяг із внутрішньої кишені «фотку» і довірливо простяг мені. На ній кокетливо посміхалася Мерилін Монро, досить професійно перезнята, як я здогадався, з журналу «Америка». Я не те що не міг — не мав права розчаровувати допитливого сержанта саме сьогодні, коли він так мені був потрібен.

— Що я тобі скажу? Воно, звичайно, мир вам та любов, але це ж доки ти з нею познайомишся, доки до шлюбу дійде, це ж скільки часу мине? А так — хочеш — я тебе вже завтра повезу на Карла Маркса, і тобі покажуть твої подушечки.

Дитинка закліпала очима:

— Правда? Не обманете?

— А бодай би я вік солодкого не їв.

— А що я маю робити?

Домовилися ми швидко. При всьому своєму провінційному наїві хлопець виявився метикуватим. Все ж таки не завжди відсутність цивілізації згубно впливає на розвиток інтелекту дитини. Тому коли до мене у кабінет надвечір привели отого диспетчера з автобази, перехопивши його на півдорозі додому, то крім капітана Сироти затриманий побачив ще й нового помічника, котрий сидів у кутку на табуретці і з лютим виразом обличчя бив величезним кулаком правої руки у розкриту долоню лівої. Здається, це подіяло. Диспетчер не став навіть традиційно обурюватися і кричати, що зараз не тридцять сьомий рік, аби людей без пояснень хапали на вулицях.

Я, не поспішаючи, перепитав у затриманого всі його анкетні дані і акуратно їх записав. Потім відклав бланк допиту вбік і сказав:

— Мене цікавить абсолютно безневинна інформація виробничого характеру. Я її від вас одержую — і ви під'їжджаєте під саму хату на службовій машині. Захочете — висадимо за квартал.

— Будь ласка, товаришу… е-е-е…

— Сирота я. Прізвище у мене таке. Можна «товариш капітан».

— Товаришу Сирота, ви маєте уявлення про характер моєї роботи? Точніше, про характер мого підприємства?

— У загальних рисах.