Олекса Довбуш. Оповідання [Авірон; Довбуш; Берестечко; З давнини; Троє Нарис з галицького життя; Перед дверима;Так мусило бути; Потомок Довбушів; За Юріштаном]

До сього часу отець Кралевич не знав гуцулів. Оце він їх уперше побачив, відколи попав сюди, і йому рішуче сподобався цей народ.

«Перебачєйте… даруйте… Прошу вібачити на цим слові… Шєнуючи ваш гонір…» Навіть «шєнуючи слухи ваші»… Всіма цими й ще безконечним числом усяких інших формулок гуцул пересипає свою бесіду не тільки з ким вищим себе, а й з рівним. Він не вжиє слова «свиня» без того, аби не попросити вибачення за такий грубий вираз. Ото колись прийшов отець Кралевич до гуцула, питається, де жінка.

— Обору, перебачєйте, підмітат.

Навіть згадку про цю зовсім чисту роботу чоловік вважає потрібним оздобити формулою ґречності.

Все це подобається Кралевичу. Він полюбив гуцулів, але зійтися з ними ближче не вмів. І хотів, сердечно хотів, а вміння не ставало. Бесіда його завжди була занадто висока, мало зрозуміла. А коли він хотів приноровитися — плутався й починав балакати вже дитинячим якимось язиком. Проповіді його були завжди дуже обдумані й розумні — і, мабуть, тому гуцулія їх ані в зуб не розуміла. Найодвертіше позіхання, хухання в усяких дозволених і недозволених місцях — все це отець Кралевич мав приємність бачити з амвона у відповідь на свою повну цитат із високоучених книг церковну проповідь.

Так і в приватному житті. Другі священики якось уміють підійти під смак гуцула: інший то всяку нагоду використає так що ну! На похороні, скажім, треба «пращєти». То інший так «пращєє» — тіло піп, що гуцули нахвалитися не можуть і дякують потім за опровід і словесно, і матеріально — а воно й не вредно.

От сусід піп, отець Березовський. Парохія така сама або й ще гірша — а хіба ж він так живе? Ого… А чому? Бь вміє з усього потягти. Іменно — вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда «токмитиси» за похорон батька.

— Хоче, аби все було «йкнайліпше». Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся — мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. Помнявся, помнявся і каже: «Єгомостику. А йк під парасолем?»

Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди — ага!.. Вже знаю! Наморщив-єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: «Що ж… Єк під парасолем — на десятку дорожче».

«Най буде!.. Най буде! — аж зрадів мій ґазда. — Аби лиш під парасолем».

«Добре, — кажу. — Буде тобі й під парасолем».

А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв-єм парасоля з хати й так їхав-єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути нижчим, отже, замовив і собі. Ну, а я не дурний, кажут, уродивсі, одразу зрозумів, о що гуцулові ходит, і мав-єм десятку зверх.