Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
— Хлопці, супутник!
Голос у Дахіна зараз такий, наче він оце вперше в житті побачив супутник.
Застигли, дивлячись вгору, а супутник летів і летів, долаючи космічні відстані, і було в ньому щось дуже ділове й цілеспрямоване: він наче кудись поспішав, не помічаючи зірок, які зацікавлено позирали на нього. І щось таке близьке й рідне відчувалося в тому крихітному вогнику, таке до болю земне, що вони все дивились, дивились — не могли відірвати очей. І, пронизуючи весь оцей простір, весь оцей холод нестерпний, злісну цю темряву, всі оці гори, скелі, льоди і сніги, весь оцей хаос застиглий, що піднявсь на людину: роздуши-ти, розчавити, зламати і знищити,— полетів, поснувався непереможно й невигубно зухвалий сигнал, який, людиною ж посланий, тепер повертався до неї із космосу.
— Пора, мужики! Ти тільки їм нічого не кажи про наші ноги.
Це Дахіну, який мав спускатися з хлопцями, що ночували в печері.
А вони знову лишалися втрьох. Анатолій, Якубенко, Володя. Один мертвий, двоє живих. «Поки що живих»,— пожартував Якубенко похмуро.
Тепер їм буде ще важче: кожен крок — такий біль, про який вони досі й уяви не мали.
Одв'язали від льодоруба Володю, взялися за шнур. Ступили й одночасно упали.
— Так ми не дійдемо,— сказав Якубенко.
Хлопці вже спускалися, трохи нижче й лівіше,
тримаючись гребеня.
— Давай кулуаром.
Кулуаром то й кулуаром — Анатолію було зараз байдуже. Чортом, дияволом, пеклом — лише б не ставати на ноги!
Доповзли до кулуару, намагаючись не думати, що там, у кінці,— гостре каміння чи прірва, сіли, поїхали. Все швидше й швидше,по прямовисному крижаному річищі, по крутизні, на яку лише глянути — на душі похолоне. Вітром, сніговою пилюкою било в обличчя, запорошувало очі, і їм, осліплим, оглушеним, лишалось одне: тримати Володю. З усіх сил тримати Володю.
З розгону в'їхали в сніг. Сніг їх і врятував: далі чорніло каміння. Налетіли б на один такий камінець, і одним махом вирішилися б усі їхні проблеми.
Довго сиділи, приходячи до тями. Потім поповзли уже снігом. Анатолій, Володя, Якубенко; Якубенко, Володя, Анатолій.
Снігу ставало все більше, вони з останніх сил борсались у ньому, до лижв добираючись, що стирчали попереду. «Вже недалеко... Вже недалеко...»— пульсувало голові Анатолія. Розгрібаючи сніг, вперто повз уперед, а труп все важчав і важчав, і шнур, впиваючись у плечі, напинався струною. Іноді зблискувала думка, що Якубенко перестав підштовхувати мертвого, та він її відганяв, він ладен був себе за це зненавидіти і не дозволив собі жодного разу оглянутись. Повз і повз, зариваючись все глибше у сніг...
Добравшись до крайньої лижви, намертво вчепився у неї.
— Ти чого не зупинявся? — прохрипів Якубенко. Виник перед ним, наче привид, весь обліплений снігом.
Анатолій не відповів: хапав жадібно сніг, гасив вогонь усередині.
— Застудишся!
Анатолій, якби зміг, то розреготався б: після всього, що сталось, боятись простуди?..
— Тепер я потягну.
Не заперечував. Допоміг з двох Якубенкових лижв змайструвать волокушу, вкласти Володю.
— Ти відпочинь,— повторив Якубенко і, впрігшись, потягнув Володю вперед.
Анатолій дивився на непорушно простерті ноги свої, які зараз майже не боліли, і при одній лише думці, що доведеться ставати на них, йому хотілося лягти й померти.
Хлопці й без нього доберуться до сейсмостанції. Он вони, далеко внизу: чорні постаті на яскравому тлі. Скільки їм там лишилося йти!
Та ось погляд його зачепився за Якубенка: Віктор не йшов — повз, тягнучи за собою Володю.
«Що ж це я?.. Встати!» — і одним порухом, одним відчайдушним ривком звівся на ноги.
«Ти в мене посидиш!.. Ти в мене постогнеш!.. Ану на лижви!» — Бо тільки отак міг себе зрушити з місця.
Притис ранти замками, покотив донизу. Влетів у неглибоку вибоїну, щосили гуцикнуло, несамовитий біль пронизав усе тіло, ввіткнувся у мозок розпеченим цвяхом. Здавалось, череп зараз не витримає — розлетиться на друзки.
Зачекавши, поки біль згас, звівся на лікті. Одна лижва була на нозі, друга забігла безвісти. Все. Кінець.
Знов захотілось лягти й ні про що більше не думати. Лягти і померти. Бо скільки можна так мучитись?!
І знову зачепився поглядом за Якубенка.
Тягнучи за собою Володю, Віктор все повз уперед.
Тоді Анатолій сів на єдину лижву і, відпихаючись руками, поїхав за ним навздогін.
На другу лижву наткнувся, коли вже й не вірив, що знайде: стирчала в снігу. Висмикнув, звівся, став на обидві...
їхав «плугом», щоб не влетіть в яку виїмку, поки й н'аздогнав Якубенка...