Самотній вовк
- Автор: Дрозд Володимир
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Фоліо»
- ISBN: 978-966-03-3886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Самотній вовк». Краткое содержание книги:
Я зазирав Вікторії у вічі, я не давав їй отямитись, отут я вже диктував! Але рибка, загнана на мілководдя, раптом стрибнула через волочок і зникла в каламутній, збитій чобітьми рибалок воді.
— Вечір добрий, Маргарито Семенівно! Як Анатолій Григорович? Мама казала, що в нього був інфаркт… Боже, який жах! Вітайте його од мене. Ні, мама на дачі. Вона у неділю повернеться. На все краще… Бачили, які у неї круглі очі? Знак, що моє нове плаття подобається. Ви, чоловіки, не розумієте, що жінка стомлюється од емансипації і навіть од інтелектуальних розмов. їй хочеться час від часу почувати себе справжньою леді, вбранням якої захоплювалися б і якій цілували б ручку. Лев Толстой геніально відчув це. Пам’ятаєте перший бал Наташі Ростової? Ця сцена досі п’янить мене, хоч я майже дійшла тої межі, коли літературу сприймаєш лише розумом. Навіть у нашому фільмі вона зворушлива. А пам’ятаєте…
Голос Віки звучав десь поруч, але я вже не розбирав слів, я був уже не з нею, а наодинці з собою. Я бачив себе збоку: гарно вбраний мужчина, певний себе, трохи агресивний потяг до благополуччя. Добрий вечір, вечір добрий, ви завтра у нас будете? Я не знала, що ви уже повернулися з дачі, я вам завтра потелефоную, дякую, він поїхав за кордон, знаєте, він так стомився від цих поїздок, йому треба відпочити, я пропоную влітку відпочити в Болгарії, на Золотих Пісках, так, мені казали, що нічого особливого, але принаймні не нудно, а минуле літо я просиділа в Гагрі, дочка страшенно нудилася, до завтра, вітайте тата, він буде на прем’єрі? Що ви, на початку місяця захищає докторську, і зараз не вилазить з кабінету, по вуха в книжках, ви бачили його монографію? Дуже гарне оформлення, береш у руки і одразу відчуваєш, що це наукова праця, я погрожую, що скоро знайду коханця, вітай маму, на цім тижні я до вас заїду…
Підлога в керамічнім мереживі, люстри — як маленькі сонця, вогні тріумфальної дороги, по якій котиться колісниця завойовника-переможця Андрія Шишиги, город, узятий на щит, щасливе відчуття влади над матерією і часом, відчуття скульптора, руки якого виліплять з глини усе, що заманеться розумові, навколишність — це глина, розумний той, хто розумно діє, живий організм, якщо він діє розумно, поводить себе так, щоб підтримувати у собі життя, це теж симбіоз, агресивність Петра Харлана плюс розум Андрія Шишиги.
А між тим, уколисуючи себе солодкими видіннями, я був схожий на ледачкуватого хлібороба, який сипнув у ріллю пригоршню проса і солодко захріп у передчутті пшоняної каші, горобці тим часом поклювали просо, це далебі з казки.
— Ага, ви хотіли втекти, а я вас наздогнала! — Олена взяла мене під руку.
Незадоволений собою, я похмуро мовчав. Уже дзвонив другий дзвоник. Антракт було втрачено. Я заколисав себе мріями, коли треба було діяти. Я ще повиставлявся, сидячи між Оленою та Вікою у партері (трапилося вільне місце). Сховав підборіддя в долоні, наче тамував враження од музики й танцю: як глибоко і пристрасно я можу відчувати! А очима косував на Вікторію, ловлячи на собі її зацікавлені погляди. Проте в другому антракті Олена не залишала нас ні на хвилину. Вони вдвох про щось теревенили, я ж волів замислено мовчати, відбуваючись скупими іронічними дотепами. Все ж я був винагороджений. Коли ми виходили з театру, Вікторія трошки відстала від Олени і прошепотіла:
— Мені було цікаво вас слухати…
— Спасибі, — якомога зворушеніше відповів я.
Вона, можливо, чекала, що я скористаюся з нагоди. Але я мужньо промовчав, покладаючись на щасливий випадок. Завтра після футболу, завтра після футболу. «Коли жінка помітить, що ти нею зацікавився, ти уже втрачаєш в її очах», — це сказав Петро Харлан.
— Може, вас підвезти? Я возила маму на дачу і не встигла поставити машину.
— Дякую, мені зручно на метро.
Вони удвох сіли в машину, і Віка увімкнула мотор. Я самотньо стояв на краю тротуару. «Москвич» проплив повз мене, і я довго дивився йому вслід, поки два червоних ока не загубилися серед вуличних вогнів.
Королівський бал скінчився, Попелюшці час знімати золоті черевички.
Ще ніколи я не почувався таким самотнім на гомінкій вечірній вулиці. Люди, здавалося, щось підозрювали і сахалися мене. У гастрономі касирка взяла з моїх рук гроші двома пальцями, ніби я був чумний. На ескалаторі метро я жадібно втупився у стрічний потік облич, але люди дивилися крізь мене. У вагоні люди стояли, ніхто не сідав біля мене, ніби від мене на версту відгонило вовчим духом. А може, я став дуже підозріливий, і все це мені привиділося.