Золота медаль [uk]

У Ніни почалася жвава розмова з Вовою Морозом. Ніна доводила, що хорошу картину має доповнювати влучна назва і що тут художникові не обійтись без допомоги поета або письменника. Вова ж обстоював думку, ніяких назв картинам давати не треба, хай назви дає сам глядач, хай впливає сама картина своїм змістом.

— А то що в нас виходить? — говорив Вова.— Ми запобігливо пишемо: «Це не корова, а захід сонця». Наче глядачі самі не розуміють, що перед ними справді захід сонця.

— Почекай,— гарячилась Ніна,— а що ти скажеш з приводу такої назва картини, як, скажімо, «Над вічним супокоєм»? Не церківка, а таки «Над вічним супокоєм!» Назва доповнює картину! І треба вміти знайти таку Назву! Не «Граки в’ють гнізда», не «Весна», а «Граки прилетіли»! Не «Старики», а «Все в минулому», не «Повідь», а «Велика вода»!

Вові було приємно, що Ніна згадала ці картини. Він довірливо розповів їй про свої творчі плани.

— Мені хотілося б зробити таке полотно,— мрійно говорив Вова.— Уяви собі, Ніно: осінь, дорога в полі, невеличкий гайок, місточок через струмок. Мила серцю наша рідна природа. Край дороги, на узліссі, стоїть дівчина з букетом жовтого кленового листя. В небі летить у вирій журавлиний ключ і дівчина білою хустиною махає йому услід... Я так яскраво бачу все це і обов’язково напишу таку картину, як тільки виросту великий.

Але Ніна не осміхнулась на останні слова.

— Я теж бачу, Вово,— чомусь тихо промовила вона.— Бачу твою майбутню прекрасну картину... Хочеш знати, яку б я дала їй назву? Хорошу назву з пісні «У вирій птахи відлітають». Кожний згадав би слова цієї пісні, і це тільки підкреслило б патріотичний зміст картини.

Ніна подумала й додала:

— У мене є ще хороший сюжет для тебе. Ось послухай. По-перше — назва картини «Приїхала!» Одне слово. І все. Приїзд знатної людини у колгосп на запрошення. Хто вона? Напевне — відома письменниця. Щойно поїхала машина. Людей — юрма, школярі з букетами квітів, жінку урочисто зустрічають. А вона йде — горда, з свідомістю, що її знають і люблять сотні тисяч читачів, що це ради неї зібрався такий натовп, для неї ці квіти, для неї грає оркестр...

— Приїзд знатної людини в колгосп — це добре,— задумливо промовив Вова.— А от тільки мені не зовсім подобається оця гордість, свідомість, що все — заради неї.

— Чому? Природне почуття. Талант нагороджено, талант вітають...

— Воно так, тільки все-таки без гордої свідомості краще. Це ж наша, радянська письменниця. Скромність... Я б зробив трохи інакше.

Вова схаменувся, що говорив досі лише про свою власну особу, йому було цікаво довідатись, що ж робить Ніна. Хлопець знав про її літературні спроби, він обережно й делікатно розпитував, що нового написала, що думає писати Ніна, і вона відчула до нього цілковиту довіру й щиро розповіла про свої успіхи та невдачі. Вова уважно слухав, а потім сказав: