Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Ех… — я із вдаваною образою відвернувся.
Зупинка майже спорожніла, і ми сіли в тролейбус.
Ніна подалася до вікна й жадібно споглядала вулиці, будинки, освітлені ліхтарями. Спідничка, з якої вона виросла, зрадливо підсмикувалась і відкривалися круглі, повні коліна. Дівчина безуспішно намагалася їх прикрити, соромливо напинаючи поділок…
— Ой, танк, — вражено прошепотіла.
Він стояв на високому постаменті на проспекті Леніна, грізний Т-34, що першим увірвався в 1944 році в місто. Круг нього живі квіти, вінки й букети, покладені в день недавнього свята Перемоги.
— А кораблі? Ви мені покажете кораблі? — запитала захоплено Ніна.
— Покажу, обов'язково, — пообіцяв їй.
Вона про них наслухалась од моєї матері, яка торік у відпустку приїздила до мене.
— Сьогодні?
— Можна й сьогодні. А ти не стомилась?
— Ні. Я цілу ніч спала у поїзді і вдень теж, — гаряча запевнила, потерпаючи, щоб я не переніс екскурсію на пізніше.
Ми зійшли майже в центрі міста, де розташований готель — триповерховий старовинний особняк колишнього градоначальника. На фронтоні палахкотіла велика кольорова неонова вивіска з романтичною назвою і малюнком із скляних трубочок-ламп. Ніна як угледіла її, так і остовпіла.
— Готель «Каравела», — прочитала. — Нам сюди?
— Сюди.
— Боже, ніколи не жила в готелі, — розгублено мовила.
Я швидко оформив номер, і ми піднялися на третій поверх. Чергова дала ключ від 312 кімнати. Ніна відімкнула її. Захоплено розглядала кімнату, потім відчинила двері у коридорчику.
— О, ванна! — сплеснула в долоні. — У нашому гуртожитку було скромніше, і жило нас четверо. Як тут затишно…
Ніна розпаковувала чемодан: чіпляла речі на плечики, ховала у шафу й водночас розповідала про мою маму, вчителя Балюка, про мого першого наставника у карному розшуку прокурора Беликошича, згадувала наших спільних знайомих. Словом, привезла купу новин, і я ніби побував у рідному райцентрі. Дівчина вбулась зі мною і почувалася вільніше, хазяйновито метушилася в кімнаті, зиркала на мене теплими ожиновими очима.
Серед її речей я з подивом помітив «Книгу о слонах» Г. Бауера, яку подарував Ніні, коли вчилася в дев'ятому класі. Невже відтоді не розлучалася з нею? І мені стала якось по-особливому приємна її уважливість до мого давнього дарунка. А Ніна щебетала, щебетала… Я про всяк випадок подивився на номер телефону — 3–49–70.
— На скільки днів дали мені кімнату? — поцікавилася вона.
— Поки не влаштуєшся у гуртожиток.
— А вона дорога?
— Карбованець вісімдесят за добу.
— Треба не засиджуватись, — зробила висновок Ніна й спинилася під люстрою, очікувально подивилася на мене, ніби хотіла іще щось сказати, але не наважилась — сором'язливо зам'ялась.
Від чого б то? — подумалось мені. О, телепень! Їй же треба перевдягнутись, а я ніяк не второпаю.
— Я тебе почекаю у фойє, — сказав дівчині.
— Еге, я скоро, — зраділа, що не довелося самій випроваджувати мене з номера.
У невеликому фойє порожньо. Щоб згаяти час, я почав вивчати розклад руху поїздів, автобусів і літаків. Внизу, на білій смужці паперу, зустрічалися помітки олівцями і кульковими ручками різних адрес, номерів телефонів і прізвищ. Просто тобі автографи, як на курорті, залишені постояльцями.
Несподівано ті каракулі нагадали мені пояснення фотографа Личакова, власноруч написане, із справи про зникнення Кодоли, яку роздобув у архіві Махов. Також зринули у пам'яті документи експертизи нотаток, і я завважив, що між ними не потрапив мені висновок графологічного дослідження почерків. Ми не з'ясували, хто їх писав: фотограф чи хтось інший. Я глянув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Пізно. А раптом Махов у себе? Попросив у адміністраторки телефон.
— Слухаю, — озвався слідчий стомленим голосом.
— Це я, Глібе. Ти звернув увагу?.. — і я натяками почав пояснювати Махову в чім річ.
Він одразу збагнув і перебив мене:
— Вже, Арсене. — І я відчув, що він посміхнувся.
— Що — вже? — не зрозумів.
— Віддав на графологічну експертизу. Мені теж це спало на думку, коли ти пішов. Телепатія, — пожартував. — Зустрів землячку?
— Так.
— Завтра вранці у психлікарню, — нагадав. — Ну, бувай…
Я повернувся від перегородки. Переді мною стояла Ніна, вбрана у волошкове плаття, приталене, а по низу, трохи вище колін, воно мало поділ із безлічі збганочок, мов плісирована спідничка, босоніжки й сумочка теж волошкові. Чорне волосся, ретельно розчесане, окутувало її голову, струмувало на плечі й мінилося у світлі теплим, синім і жовтим полиском. Навіть ожинові очі пояснішали — щасливо дивилися на мене. Яка вона ставна і гарна! Куди поділося хлоп'якувате дівча?! Мені тенькнуло в грудях.