Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
— Як його звуть? — спитала я.
— Привид, — недбало кинула письменниця.
Дібравшись нарешті до ліжка, я вимкнула світло й заплющила очі. На подушечці пальця й досі відчувалася вм'ятина від олівця, а під серцем і досі ворушився той невидимий вузол, що зв'язував мене з дивовижною історією Віди Вінтер. Було темно, я лежала із заплющеними очима, але мені здавалося, що я й досі бачу аркуш паперу, рядки посередині й широкі поля по краях. Мою увагу привернуло поле праворуч. Цей стовпчик я залишала для своїх власних коментарів, приміток і запитань.
Мої пальці вхопили в пітьмі привид олівця й почали рухатися, ніби записуючи запитання, що дісталися до моєї свідомості крізь пелену сну. Я згадала ім'я Ізабель, яке Чарлі глибоко, аж до кістки вкарбував у своє тіло. Чи назавжди залишився з ним цей напис? Невже до самої смерті? І коли під землею, у домовині, плоть відгнила від кістки — невже й могильній темряві судилося побачити ім'я Ізабель?.. Роланд Марш, померлий чоловік, так швидко забутий… Ізабель і Чарлі… То хто ж був батьком двійнят?
Аж ось із виру моїх думок поволі виринув отой шрам на долоні міс Вінтер. Літера Q, схожа на знак питання, глибоко впечений в людську плоть.
Коли ж уві сні я стала записувати свої запитання, поле праворуч наче почало ширитися. Папір, здавалося, засвітився, запульсував життям. Він набух, поглинув мене, і з почуттям трепетного остраху й зачудування я усвідомила, що стала частиною структури паперу, невід'ємною складовою нутрощів записаного тексту. Ставши невагомою, я цілу ніч блукала в цій історії, вивчаючи її ландшафт, вимірюючи її обриси, навшпиньки підходячи до її країв і зазираючи за межі.
Парк
Прокинулася я рано. Надто рано. Монотонний уривок якоїсь мелодії шкрябав мені мозок. Ще залишалася ціла година до того, як Джудіт мала постукати у двері й занести мені сніданок, тож я зробила собі чашку какао, не охолоджуючи випила його і вийшла надвір.
Парк біля будинку міс Вінтер виявився чимось на зразок головоломки. З першого ж погляду розміри його вражали: тисовий живопліт за симетричними клумбами, що спочатку здався мені межею, виявився лише чимось на кшталт внутрішньої стіни, що відокремлювала одну частину парку від іншої. Парк повнився такими межами: це були живоплоти з глоду, бирючини й лісового буку, кам'яні стіни, вкриті звивистим плющем та зимостійким клематисом, а також хаотично розкидані голі кущі троянд і акуратні дерев'яні парканчики, де-не-де обплетені верболозом.
Блукаючи стежками, я переходила з однієї частини парку в іншу, але ніяк не могла збагнути його конфігурацію. Живоплоти, що здавалися суцільними, якщо дивитися спереду, подекуди відкривали моїм очам діагональні проходи при погляді збоку. У чагарники було легко потрапити, але вибратися з них було майже неможливо. Фонтани і статуї, полишені, здавалося, далеко позаду, знову несподівано виринали переді мною. Я подовгу стояла як укопана, ошелешено озираючись довкола й хитаючи головою від здивування. Природа сама із себе витворила лабіринт і наче навмисне намагалася збити мене з пантелику.
За одним із поворотів я натрапила на того мовчазного бороданя, який привіз мене сюди з вокзалу.
— Моріс — так мене звуть, — відрекомендувався він.
— А як вам вдається тут не заблукати? — поцікавилася я. — Чи є тут якась хитрість?
— Немає, потрібен тільки час, щоб звикнути, — відповів чоловік, не відводячи очей від своєї роботи.
Він стояв навколішках над клаптиком скопаної землі, розрівнював її й обгортав коріння рослин.
Моріс, здавалося, був не в захваті від моєї присутності в парку. Утім, я не образилася, бо й сама маю схильність до усамітнення. Надалі ж я, забачивши його, навмисне звертала в інший бік. Кілька разів краєм ока я встигла помітити, як він теж, узрівши мене, задкував і кудись зникав або несподівано змінював напрямок. Ось так нам і вдавалося не турбувати одне одного. Тут було достатньо місця, щоб обминати одне одного, не завдаючи нікому незручностей.
Того ж дня я знову прийшла до міс Вінтер, і вона продовжила свою розповідь про родину Енджелфілдів.
Хазяйку звали місіс Дюн, хоча для всіх дітей вона завжди була просто Хазяйкою. Ніхто точно не міг сказати, скільки вона прожила разом із родиною. Здавалося, що цілу вічність. Це було рідкістю: служники в Енджелфілдів швидко з'являлися і так само швидко зникали, а оскільки кількість зникнень переважала над кількістю появ, то настав день, коли місіс Дюн лишилася єдиною хатньою робітницею.