Сон кельта
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5083-0
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сон кельта». Краткое содержание книги:
В основу сюжету покладено реальну історію легендарного борця за незалежність Ірландії Роджера Кейсмента. Колишній британський консул, якому надали широкої популярності звіти про лиходійства, що чиняться колонізаторами в Конго і Амазонії, був страчений за заклики до заколоту проти панування Британської імперії. Останні свої дні Кейсмент провів у камері у повній ізоляції, зраджений друзями та соратниками, обуреними його змовою з німцями і гомосексуальними зв’язками, про які стало відомо з його щоденника — чи то справжнього, чи то сфальсифікованого.
2010 року у видавництві «Фоліо» вийшов роман Льоси «Витівки кепського дівчиська».
Роман «Сон кельта» українською друкується вперше.
Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.
Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.
— Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?
— Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.
«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», — думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.
З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше — про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.
У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.