Коли курява спаде

— Ну що ж, живий буддо, тепер тобі залишається тільки жити в мене, адже міст зруйновано і ти не зможеш повернутись.

Живий будда витер з чола піт і сказав:

— О Небо, я тільки даром прийшов, нещастя вже сталося.

Туси із землисто-сірим обличчям схопив живого будду за руку й розреготався без упину. Однак за кожним смішком у нього виходила мокрота, і він її випльовував, потім знову сміявся і знову випльовував мокроту, і так підряд до восьми разів. Потім туси притис руки до грудей, відсапуючись певний час, нарешті видихнув повітря й сказав:

— О Небо, невже я вчинив так багато дурного?

— Не багато, але й не мало.

— Я знаю, що я вчинив, однак усе це було, ніби уві сні.

— Зараз уже краще.

— Зараз мені дійсно краще? Ну добре, як ти думаєш, що мені тепер робити?

— Рятувати якомога постраждалих людей і влаштувати молебень за душами померлих.

— Ходімо до кімнати, — сказав туси. — Жінка, напевне, ні жива, ні мертва від страху.

На подив, він повів живого будду до кімнати другої дружини. Щойно вони увійшли, як мати впала перед живим буддою на коліна і почала бити поклони прямо до його гарних чобіт. Туси підвів свою другу дружину, яку вже на тривалий час занехаяв, і сказав:

— Підводься й поклич людей, щоб принесли нам чогось смачного.

Говорив він таким тоном, ніби щойно був тут, у цій кімнаті, і ніколи не втрачав себе. Він також додав:

— О Небо, який же я голодний! Скільки це я не наїдався як слід?

Мати віддала наказ, і він ланцюгом передався вниз. Потім друга дружина спрямувала на живого будду свої сповнені блискучих сліз очі — вона хотіла в повній мірі висловити свої почуття, адже до неї повернувся чоловік, якого вона вважала назавжди втраченим.