Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Марта в жахові відсахнулась. В цих словах дівчини вона раптом відчула всю гнітющу дійсність свого становища — що не має посади, що сусіди її ненавидять і що має вибиратись з помешкання за якийсь тиждень. І згадала майбутню свою кімнату, яка видалась їй тепер труною, де вона мусить лягти живою. Туга, дедалі ширшаючи, її обіймала.
Надвечір несподіваний стук у двері перелякав її, і до кімнати зайшов Льова-соробкопівець, із бурцями, але вже без кожушанки, яку змінив на ньому весняний лейбик. Кілька разів він приходив чатувати до махортресту наприкінці робочого дня і, не побачивши Марту серед службовців, що виходили після праці з установи, вельми збентежився й вирішив нарешті навідатись до неї додому. Розпитувати в махортресті він посоромився. Кілька припущень крутилося в його голові, а найбільше одне — що Марта віддалася заміж за Славенка й тому покинула посаду. В усякому разі, він мусить пересвідчитись особисто — від цього залежали плани його дальшого життя, хоч він і не уявляв їх іще виразно. «Може, якщо вона заміжня буде, я від неї звільнюся», — думав він схвильовано.
— Льова!—скрикнула дівчина.— Ви прийшли!
Вона кинулась до нього, взяла за обидві руки й дивилась на нього, як на доброго вісника, як на рятівника.
Він теж дивився на неї. І не пізнавав її! Де та Марта, промениста дівчина, що гнітила його своєю величчю? Перед ним стояла дівчина оспала, бліда, схудла, з побляклими очима й хапливими, сполошеними рухами. В її; гордовитому колись голосі, якого звук був підкоряв його, він почув раптом крик по допомогу. Потиск її рук був судорожний, благальний, посмішка гарячкова й несмілива, сама вона якась менша, зібгана й ніби провинна. Він не пізнавав її геть зовсім! І разом з тим його напружене й болісне чуття до неї якось зм’якло, немов дістало зразу теплого заспокоєння. Натомість нове чуття до неї виникло — жаль, безконечний жаль,
Він мовчав якусь мить, схвильований уже тим, що діялось у його серці, потім спитав:
— Що з вами, Марто?
— Я вам усе, Льово, розкажу! Сідайте! Роздягайтесь. Ви не забули мене.,, ви прийшли, Льово! Ах, я така са-мотня, як не була ніколи... Я нещасна, Льово! Сідайте отуто коло мене.
— Що з вами, Марто?— перепитав він, сідаючи.
— Це довга і... страшна історія! Важко повірити... Я сама іноді не вірю. Ніби все вигадане, ніби здалося тільки... Ви слухатимете?
— Марто, я слухатиму,— сказав він.
І вона почала розповідати йому все з першого побачення, відновлюючи в пам’яті минулі хвилини яскраво й болісно, немов удруге їх переживала, і розповідаючи про них цьому довготелесому мовчазному хлопцеві так, як не розповідала б матері, подрузі, сестрі. Часом вона стискувала йому руку, і він раптом подумав: «Коли б це було тоді, тоді!» І жаль його ще збільшився.
З того, як він слухав, вона почувала, що він розуміє її так, як ніхто не зрозуміє. Це надавало їй захвату. Льова мовчав увесь час, а коли вона дійшла до свого вигнання з посади, до сусідської підлої брехні, коли сказала, як спантеличила її така ганебна поведінка людей, він тихо промовив:
— Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живучи. І от часом те перше оголяється. Ви не знали цього, Марто, і ви здивувались.
Ці слова її зненацька стурбували.
— Два обличил?— перепитала вона.— Кожен має два обличчя?
— Навіть три іноді... Людей з одним обличчям дуже мало, Марто.
— І в нього два обличчя?.. Ні, ні,— сказала вона, заспокоївшись.— Я всю душу його знаю! Скільки вік мені говорив! Моя кімната — це справжня комора його думок... Але слухайте далі, Льово, найстрашніше слухайте.
І вона почала про проблему новини взагалі, а в коханні зокрема. Льова зразу нашорошився, захвилю.;ався й кілька разів хотів її спинити. Але вона казала:
— Ні, ні, чекайте... я ось кінчу, тоді ви скажете.
Нарешті, кінчивши на «Комедії кохання» Ібсена, вона дозволила йому говорити, але додала:
— Але тут усе ясно. Що ж робити! Нічого не заперечиш.
— Та що ви кажете, Марто!—скрикнув Льова,—Все треба заперечити! Все!.. Мені шкода вас, Марто!
— А мені? Ще більше. Але логіка, Льово!
— Яка логіка?—сказав він сумно.— Де ви бачили логіку в людському житті?.. Може, в тому, що ми,., народжуємось і вмираємо? Це логічно, по-вашому? А коли в основному, в найпершому, Марто, нема логіки, то що ж уже в усьому похідному?.. Логіка — де обмеженість людського розуму, Марто. Логіка—де його границя. Ми втискуємо в ці границі життя,., а це злочин, Марто, життя більше за розум,,, незрівняно більше... Що ви говорите! — скрикнув він знову.— Ви повірили, Марто, в якісь міркування, ви в літературу повірили... Все нове на світі, щомить усе нове!