Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Краще, мабуть, візьмемо участь у демонстрації,—сказав Гольт.
— Ви маєте рацію, — відповів Аренс. — А то ще, може статися, вскочимо в халепу. Інколи я боюся, що цей Гофман може здорово нашкодити. Він, між іншим, у тій самій партії, що й обер-штудієндиректор.
У Гольта з голови не йшла думка про Гундель. Він бачив її щодня, жив у одному з нею приміщенні і однак стояв осторонь від неї. І він відчував, що вона усе далі віддаляється від нього. Це нікуди не годиться — залишати надто довго їх удвох із Шнайдерайтом! Гольт повинен постійно нагадувати їй про себе. Можливо, йому ще вдасться на 1 Травня відбити Гундель від Шнайдерайта і його групи. Може, вона все ж погодиться провести день з ним.
Шнайдерайт у піднесеному настрої носився повсюди, організовуючи заводські збори, які мали відбутись увечері напередодні 1 Травня у великому, хоч і хисткому пакгаузі за бараками.
У цей вечір вони хотіли влаштувати й танці. Професор Гольт безуспішно намагався знайти якийсь оркестр.
— Оркестр? Не треба! — заявив Шнайдерайт. — Ми все зробимо самі!
Він привів з менкебергської групи молоді акордеоніста і гітариста, а також якогось невеличкого рудоволосого хлопчину, що грав на величезному саксофоні й жахливо фальшивив.
— Це нічого, — сказав Шнайдерайт, — для танців найголовніше — ритм.
Гольт без найменшого інтересу стежив за усіма цими приготуваннями. Увечері, стоячи біля вікна мансарди, він бачив за бараками вогні, гірлянди лампочок, чув віддалений шум. Він розумів, у чому справа: комуністи і соціал-демократи об’єдналися. Це була подія великого історичного значення. Він міг би пояснити й обгрунтувати необхідність цієї події: про все це писали в газетах, брошурах, книжках. Але піднесеного настрою Шнайдерайта, Гофмана, Еберсбаха, Гундель він усе-таки не розумів. Політична подія може бути важливою, цікавою, ба навіть захоплюючою. Але те, що вона когось може зробити щасливим і що з цього приводу слід влаштовувати щось на зразок весілля, — цього він збагнути не міг.
Гольт ніяк не наважувався поговорити з Гундель — боявся, що вона відмовить йому. Лише вранці 1 Травня він попросив її провести з ним день. Вона саме вийшла, щоб іти на місце збору. їй хотілося з молоддю піти на демонстрацію, і Гольту так і не пощастило відрадити її. Вона запросила його з собою. У її святковому настрої було щось захоплююче, і він вже мало не погодився був піти з нею, та раптом згадав, як він бундючно випровадив Шнайдерайта, і не зміг переступити через своє самолюбство і з’явитись у групі. А ще раз вибачатися перед Шнайдерайтом він не збирався.
Засмучений тим, що він знову лишився сам, Гольт подався в місто. Він трохи пройшов із якоюсь колоною демонстрантів, і хоч люди йшли не в ногу, а як кому заманеться, Гольт відчував чимдалі більшу відразу до марширування строєм. На одному з перехресть він зупинився і з годину споглядав колони демонстрантів, що проходили повз нього, червоні прапори, портрети не знайомих йому вождів робітничого класу, дивився на транспаранти з гаслами, які його не хвилювали. Люди були йому також чужі й далекі. Він бачив натхненні, по-святковому радісні, сяючі обличчя поряд з обличчями байдужими, замкненими, холодними. А потім він бачив самі лише натхненні лиця — то повз нього проходили групи молоді. Гольт угледів серед них також Шнайдерайта і Гундель. Він одвернувся й пішов геть звідси. Людський потік виніс його на велику, очищену від руїн площу. Він опинився перед трибуною, чув голоси ораторів, що гриміли з гучномовців, чув чужі, незвичні для нього звуки флейт, вітальні вигуки «ура», які він, не замислюючись, підхоплював, хоч і не знав, на честь кого вони проголошувались.
Гольт почував себе чужим і самітним. Він рушив із площі в тихіший район міста. Йшов вулицями в прапорах, залитими травневим сонцем, в напрямку Менкеберга і ненароком натрапив прямо на Аренса.
Аренс, у світло-сірому двобортному костюмі, в пильнику, лайкових рукавичках і капелюсі, мав трохи жалюгідний вигляд. Він, видно, потрапив десь у давку.
— Справжній цирк, ви не вважаєте? — запитав він. — Позад мене стояв Гофман — нестерпна людина! Він як навіжений увесь час гатив мене по плечах і горлав: «Веселись, друже, чого це ти не в гуморі?» Ні стида, ні сорому, — обурювався Аренс, — так, наче в мене справді є якісь підстави для радості! Вам не здається, що ми зовсім здуріли?
— Ви хочете сказати, що при Гітлері ми наче подуріли, чи не так? — сказав Гольт. — При Гітлері ми дійсно подуріли.
— Але ж само собою! — вигукнув Аренс. — Я саме це, звичайно, мав на увазі, саме це! Ми всі, зрештою, проти Гітлера.